Тоньо тільки плечима здвигнув на сю мову. Вони мовчки пішли поруч стежкою і за хвилю потонули в темній лісовій гущаві.
А жиди тим часом присіли серед поляни, поки паничі не підуть. Між ними шептом ішла інша розмова.
— Ну, що ти, Гаво,— шептав Вовкун,— чи справді дуже ранений?
— Здається, ні,— сказав Гава.— Отут тілько в литці щось штрикає, але кров уже перестала йти.
— Ану, покажи!
Вовкун оглянув зранену литку. Шріт проскочив шкіру і пустив кров, але вискочив зараз і застряг у халяві чобота. Рана була зовсім пуста. Вовкун промив її водою з поблизької кернички, зав’язав шматкою, і Гава міг зовсім вигідно йти, хоч і трохи налягаючи на ногу.
— Ну, і що ж,— сказав Гава,— підемо до двора, як нам казав панич?
— Авжеж підемо, Гаво! — сказав Вовкун.— Се ж наш гешефт починається! Мені здається, що се дуже добрий початок. Відразу з самим дідичем можемо розпочати,— се вже половина цілої вдачі.
— Але як побачуть, що я здоров,— сказав Гава.
— Смійся з того! — скрикнув Вовкун.— Хіба побачать? Вони всі делікатне панство. А ти тілько будь добре замазаний кров’ю, йойкай та стогни, то ніхто з них до тебе не приступить. Аби нам хоч на кілька день дали приміщення та їсти, щоб ми не потребували на те тратитися, то вже й то буде зиск. Але я думаю, що від того добродушного панича ще дещо більше витягну! Добре йде, Гаво! Ходім тепер у ліс, назбираємо та напечемо грибів і просидимо пару годин, щоб вони думали, що ти так довго не можеш з місця рушитися, а решту вже здай на мене!
__________________
* "На лоні природи".