Входячи в літа, графиня пристращалася чимраз більше до двох речей: вона робилася набожною, сповідалася щотижня у єзуїтів, молилася цілими днями і взагалі весь час, вільний від виїздів за філантропійними інтересами, присвячувала релігійним практикам; а друга річ — се була охота сватати молодих дівчат і паничів. Роль свахи або посадженої матері була найлюбіша їй з усіх ролей, які могла відгравати ще в житті, певно, любіша від ролі Магдалени-покутниці. Вона сватала всіх своїх молодих своячок і свояків, віддавала замуж молоді вдови та розвідки, а з часом дійшла до того, що брала до себе на виховання по десять або й більше молодих дівчат, сиріт по офіціалістах, ходачкових шляхтичах або урядниках, головно для того, щоб по двох-трьох роках могти віддати їх замуж по своїй волі і вподобі; саму відданицю звичайно не запитувано при тім; вона мала приймити свою долю з рук ясновельможної пані графині, розплакатися, впасти їй до ніг і бути до смерті вдячною.
І не треба думати, щоб графиня бодай при тім поносила якусь матеріальну жертву. Вона брала "на виховання" дівчат не менше п’ятнадцяти літ,— молодших віддавала в теплі руки іншим милосердним людям. Ті вихованиці жили у неї в селі і, нібито вчачися домашнього господарства, робили безплатно всю чорну роботу сільських куховарок, наймичок та робітниць. Зате, віддаючи їх замуж, графиня давала їм "гардеробу", себто пару сорочок та іншого дешевенького жіночого убрання та пару дукатів "на нове господарство"; все було обчислене докладно так, щоб ніяка вихованиця не коштувала більше, ніж приніс її заробіток. Головне віно, яке давала графиня, се була її протекція: вона виробляла посади й аванси для мужів своїх вихованиць, приміщувала їх в данім разі у знайомих панів до "обов’язку" і не забувала за них і потому.
Того дня, коли скоїлося бомбардування, графиня провела весь ранок, як звичайно, на молитві. Коли ж почали стріляти і насупроти її вікон почали будувати барикаду, вона веліла своєму льокаєві Янові замкнути браму, а сама, ставши біля вікна, так, щоб була заслонена муром, а проте могла бачити все, що діється на площі, стояла весь час, шепчучи молитви і визираючи крізь вікно. Декілька куль із площі св. Духа влетіло крізь відчинене вікно до її покою, та се не злякало її; вона була з лицарського роду і не боялася оружжя; за її дівочих часів не перевелася ще мода, що паничі для забави вистрілювали паннам корки з-під черевиків в часі полонезу. Таким робом вона була свідком оборони й упадку барикади, бачила, як упав остатній оборонець, поміщений у вікні єзуїтського костьолу, і дівчина, що сиділа в заглибленні, бачила нарешті вчинок Калиновича. Видячи, як він з дівчиною на руках біжить півперек площі, вона скрикнула нараз до свойого льокая:
— Яне! Живо! Живо! Біжи, відімкни браму і хапай тих двоє до сіней ! Живо, бо їх розстріляють на місці!
Ян скочив з ключем до брами і в саму пору втягнув Калиновича й дівчину досередини. Ледве заскрипів ключ, замикаючи браму, на площі почулися голоси команди і гупання кроків цілої компанії вояків. Офіцер, мабуть, добачив іще Калиновича, що втікав із площі, але не бачив докладно, куди і як він щез. Порівнявшися з брамою тої камениці, де жила графиня, він закомандував:
— Compagnie, halt!*
Компанія стала. Офіцер, покликавши до себе двох капралів, задзвонив до брами. Всередині не було чути нічого, ніхто не відчиняв. Офіцер задзвонив ще раз і почав рукояттю шаблі стукати до брами та клясти по-німецьки. Нарешті брама відчинилася. В сінях стояв Ян у багатій ліберії.
— Чим можу служити пану ляйтнантові? — запитав він чемно.
— Хто тут живе? — запитав строго офіцер.
— Пані графиня М...
— Сама?
— Сама.
— Я бачив, що сюди тікали бунтівники, ті, що з барикади стріляли на цісарське військо.
— Пан ляйтнант помилилися,— чемно, але рішуче мовив Ян. — Пані графиня не має нічого спільного з бунтівниками. Справді перед хвилею я відчинював браму, але лиш на те, аби врятувати життя одного цісарського урядника, якого ще в остатній хвилі бунтівники хотіли розстріляти. Ось він!
І, Ян, відступивши набік, показав офіцерові й воякам Калиновича, що, все ще безтямний і зомлілий, лежав на кам’яній долівці сіней. Розуміється, що дівчини, яку він виніс із барикади, не було ані сліду.
— Прошу поглянути,— мовив далі Ян, нахиляючися над зомлілим. — Під плащем цісарський мундир, на руках нема ані сліду пороху, тілько сліди чорнила на пальцях.
— Todt?* — запитав коротко офіцер.
— Ні, зімлів. Мабуть, дістав кольбою по голові. Бачите, циліндр заламаний.
— Gut. Ich werde es melden. Як прийде до себе, задержіть його. Compagnie, marsch!*
І вояки пішли далі, а Ян замкнув за ними браму. Він увесь час потерпав, щоб Калинович не прочунявся передчасно та не попсував своїми признаннями заімпровізовану ним історію. А тепер аж легше зітхнув та подякував богу, що брехня побідила.
VII
В тій хвилі Калинович застогнав і відкрив очі.
— Де я? Що се зо мною? — запитав він, озираючися довкола.
— Між добрими людьми,— мовив Ян. — Не бійтеся нічого, все буде добре.
Калинович сів на долівці і озирався довкола з зачудуванням. У його голові шуміло, спомини недавно пережитого ще не ожили.
— Де я? Хто ви? — запитав він, знов вдивляючися в Яна.
— Ви в домі пані графині М. Я впустив вас, як ви тікали...
— Ах, так! А де ж та дівчина, що я ніс її?
— Нагорі, у пані графині.
— То вона не вбита?
— Здається, ні. Пані графиня тверезить її.
— А вже не стріляють?
— Ні, вже втихло.
— А не будуть шукати за нами?
— Були вже тут. Надіюся, що не прийдуть більше.
— Були тут? Бачили мене?
— Бачили. Та ви не бійтеся нічого. Ваш мундир, ваші руки, замазані чорнилом, а не порохом, переконали їх, що ви не повстанець.
— Господи, тобі слава! — зітхнув Калинович. — Значить, тепер можу йти додому?
— Я не радив би вам. Тепер іще не зовсім безпечно.
— Ах, так, певно! Чуєте? Гуде, тріщить — що се таке?
— Ратуш горить. Вояки стоять довкола і не позволяють гасити. Шукають по домах. Лишіться тут іще троха, потім я проведу вас до вашого дому.
— О, спасибі вам! — мовив Калинович. — А до того мені треба подякувати пані графині за її доброту. Ой!