Вони бачили, як один за другим панські маєтки занепадали, великі степи неорані, несіяні пустували…— Отже даремно земля пропадає, а ми б її, як квітку ту, причепурили… Та не нам вона — не наше, — зітхнувши, казали вони і ждали… З того ждання виросли, кому треба було, великі бучі.
Горішанам не привелося ні ждати чого од волі, ні бунтувати. Вони все, що можна було, одібрали. Панич обдарив їх огородами, а землю прийшлося їм викупляти. їм сказали, що вони тепер уже общество і повинні вибрати собі виборців: старосту, зборщиків, десятників. Ніхто не знав, нащо той староста, нащо ті десятники, зборщики, як і кого їм вибирати. Мировий їм поміг.
— Хто у вас був прикажчиком?
— Йосипенко.
— Ну, от вам і староста, — сказав він.
— То це знову панщина вертається? — обізвалося декілька голосів.
— Яка панщина? Панщина вже не вернеться! Ви крестяне-собственники.
— А нащо нам отой староста?
— Щоб порядкував між вами. Коли нужно від мене що вам наказать — не всіх же кликати вас. Старості я й накажу.
— То хай буде Йосипенко старостою.
— А плата ітиме йому за се?
— Ні-це безплатно.
— Ну, то хай він буде. Він чоловік заможний. Коли Який день прогуляє — йому нічого.
Записали Йосипенка старостою. Заможнішого вибрали зборщиком, щоб податки збирав та носив у Казну, а за десятників довго балакали і прийшли до того, що десятникам або ж плату положити, або ж усім по черзі виправляти цю одбучу.
Хтось пораяв був кривоногого Хомку.
— Хомку? — викрикнув хтось.— Куди йому? Зайців тілько ловити?!
— А що ти думаєш? Хіба такий зайця не дожене?— жартував другий.
— Де тобі дожене, ще й випереде. Громадяни реготались.
— Нам такого прудкого не треба — забіжить без Вісті!
Так і не привелося Хомці десятникувати. Громада присудила кожному одбувати десятникування по черзі.
Василь здивувався, коли, надійшовши додому, йому жінки розказали про сход, кого куди вибрали.
Василеві було найдосадніше, що Йосипенка вибрали старостою.
— Не знайшли чеснішого, прямішого чоловіка. Злодія одібрать, га? Ну й голови! Не дався їм узнаки Йосипенко, прикажчик. Разом уже було б його назначити і зборщиком, щоб харлав мирянські гроші.
— Чи чуєш, Василю, — сказала Оришка, — не наше і не нам! Самі вибрали-хай самі і справляються. Нам коли б льготу прижити — запишемося у міщани. Там і податки менші.
Василь не унявся; у його була інша думка — "Чого нам у міщани лізти, своїх кидати. Уже коли тут бути. — то разом з своїми ярмо тягти".
І він пішов по деревні ходити та вибори славити.. Кожен сам на сам, балакаючи з Василем, судив громаду.
— От ви всі однаково кажете! А що ж у громаді, казали? Чи не самі вибирали?— гарячився Василь.
— Нема у нас такого, щоб нами водив, був за ватажка. Посредник сказав — Йосипенко, — ну і Йосипенко. Та й те вп'ять. Не знали, які обов'язки.. Хай вислуже свій строк — роздивимось, побачимо.
До Йосипенка хоч не швидко, а дійшли ті Василеві гомони.
— І яке йому діло? Що він між нами? Жидівський наймит! І знав би свого жида, а не ліз, куди його голова не влізе.