ГРІХ
Драма на три дії
ДІЙОВІ ОСОБИ
Марія Андріївна Л яшкі вська.
Ніна — її подруга.
Іван Чоботар — чоловік Ніни.
Олена Карпівна — тітка Ніни.
А н г е л о к,
Михась, —
товариші Івана
Середчук — батько Михася.
Сталинський — жандармський підполковник.
Ніздря.
Вахмістр.
Пристав.
Жандарми, поліцаї, двірник.
ДІЯ ПЕРША
Затишно обставлена кімната. Вікна на вулицю. Двері: на балкон, у передпокій, у сусідні кімнати. На столі наготовлено до чаю. В хаті Марія й Ніна. Марія — років 26, волосся темно-русяве, колір лиця рівно-білий, рисунок уст чіткий, тонкий. Постать гнучка, ходить легко, але немов недбало. Манера балакати насмішкувата, гумористична: важко спочатку пізнати, коли глузує, коли говорить поважно. Одягнена в сіру сукню сестри-жалібниці. Лежить на канапі й задумливо грається шарфом. Ніна — років, 24, біляво-золотиста, рожева, невеличка. Любить горнутись у що-небудь тепле й пухнасте, лежати клубочком на канапі і їсти солодке. В ній багато дитячого, ясного, але вона, знаючи про це, свідомо підкреслює ці риси й кокетує ними. Сидить за столом, загорнувшись у велику хустку, п'є чай, вибираючи на столі що-небудь смачне, й по-дитячому зі смаком їсть, запиваючи чаєм.
Марія (ліниво). Котра година, Муфто? Н і н а. А я знаю?
М а р і я. А ти що-небудь взагалі, крім поцілунків з Іваном, знаєш?
Ніна. Одчепись від мене.
Входить Олена Карпівна. Олена Карпівна — років 38, стара дівка, суха, тонка, ходить і тримається рівно, рушає з місця ніби прожогом, любить прибирати величні пози,
образлива.
Олена Карпівна (стає в викликаючу позу, закинувши голову назад, говорить). А дозвольте спитати, хто це з вас брав лампадку в мене й не поставив її на місце? І для чого, для якої потреби її чіпали?
Ніна (швидко). Я, тіточко, не брала. їй-богу, не брала!
М а р і я. Я. Я брала.
Олена Карпівна. Навіщо?
М а р і я. А я, Олено Карпівно, не мала сірників та закурила з неї цигарку.
Олена Карпівна (ошоломлено). Цигар... З лампадки?
Марія. Атож.
Пауза.
Олена К а р п і в н а. Як же у вас такий вчинок називається?
Марія. Закурити цигарку з лампадки.
Олена Карпівна (велично до Ніни). Ну, після цього, моя дорога, я вже, як собі хочеш, лишатись у тебе не можу. Я не дозволю глуму над собою й над моєю релігією! Я вже не кажу, що це такий гріх, який... Ну, я про це в присутності деяких осіб балакати не буду. Не бажаю балакати.
Марія (встаючи й ліниво прямуючи до дверей). Ви, Олено Карпівно, не турбуйте себе даремно,— я на цьому тижні виїжджаю на фронт. (Виходить).
Олена Карпівна (здивовано й стурбовано). Що це значить? Я її образила? Вона це серйозно чи жартує?
Ніна. Ай, тіточко, хіба ж ви не знаєте Марії? Хто її впізнає, чи жартує, чи серйозно? Нічого вона мені про фронт не говорила.
Олена Карпівна. Значить, через мене. Але ж ти сама подумай: з лампадки цигарки закурювати! Я думала, що вона цілком щиро говорила вчора про те, що вірить у бога, й раптом... А чого вона в монастир їздить, ти не знаєш?
Ніна. Нічого я не знаю. Дайте ви мені спокій з вашою Марією.
Олена Карпівна. Та яка ж вона твоя близька подруга, коли ти про неї нічого не знаєш? У нас в інституті...
Ніна. Ах, тіточко, то в інституті, а це...
Олена Карпівна. Ну, коли ти не хочеш балакати взагалі, то, розуміється, мені нічого іншого не лишається, як піти собі...
Ніна. Ну, а я ж кажу вам, що нічого не знаю.
Олена Карпівна. Так, ти таки, справді, здається, нічого не знаєш. Це я починаю бачити виразно. А чого вони раз у раз сваряться, твій Іван і Марія?
Н і н а. А я знаю? (Раптом вередливо). І чого ви всі до мене сьогодні причепились? І Івана ще й досі немає. Ну що це таке, справді! (Виходить).
Олена Карпівна (винувато й ображено). Я ж нічого злого не хотіла сказати. (Виходить за Ніною з ображеним виглядом).
Якийсь час нема нікого. Входять Марія й Михась. Михась—молодий хлопець, років 21—23, студент, чорнявий, з маленькими, тоненькими, як ниточка, вусиками; тримається рівно, трохи напружено. Дуже соромливий.
Михась( увіходячи за Марією, оглядається по хаті). їх що, немає? (Старається не дивитись на Марію).
Марія. Ба є. Хіба не бачите? (Показує рукою по кімнаті) .
Михась (через соромливість і молодість силкується бути суворим, поважним). Дивно, що так забарились. Це щось навіть непевне. (Раптом суворо). Біля вашого будинку стоїть шпик.
Марія (вдаючи надзвичайно вражену). Та невже? (Сміється й ловить його за руку). Ну, скажіть, Михасю, чого ви зі мною раз у раз такий суворий та поважний? Можна подумати, що вам років шістдесят.
Михась (соромливо випручує руку, бурмотить). Я зовсім не суворий. Мене дуже турбує, що їх досі немає. Я боюсь, що їх арештували.
Марія. Дурниця. А як арештували, посидять.
Михась здивовано швидко зиркає на неї.
Марія. Розуміється! А що ж їм більше робити? (Посміхається). А ви дуже будете скучать за мною, як вас заберуть? Га? А в тюрмі, знаєте, страшно гарно скучається за ким-небудь. Як гадаєте, будете? Чи, мабуть, і не згадаєте ніколи? (Бере за руку і з цікавістю й тонкою посмішкою слідкує за Михасем).
Михась (обережно визволяючи руку, удаючи заклопотаного). Треба піти на вулицю, постежити за тим типом. (Хоче йти).
Марія (зупиняючи за плече). Чого ж ви не відповідаєте, коли вас питають?
Михась мовчки дивиться на неї, хоче щось сказати й повертається йти.
Марія (не пускаючи). Е, ні, не пущу. Відповідайте. Ну? Будете скучати?
Михась (суворо). А навіщо? Марія. Треба. Ну?
Михась. Серйозно, треба піти на вулицю.
М а р і я. Ну добре, бог з вами. А ви скажіть от що: чи то правду кажуть, що ніби ви ще не знали... гріха кохання й не любили ще ні одної жінки? Га?
Михась, дуже зніяковівши, хутко виходить. Марія сміється йому навздогін, потім зразу стає серйозною і швидко йде до вікна, з тривогою дивлячись на вулицю.
Ніна (входить. Сонним голосом з дитячими вередливими нотками). Ну що ж це таке, їй-богу! Коли ж вони прийдуть!
Я спать хочу... І самовар захолонув... (Бере з столу коробку з пастилою неохоче, в'яло пробує, потім їсть охотніше, далі бере з собою коробку, жвавенько йде до канапи, затишно з ногами умощується на ній і починає їсти пастилу). Марусю, хочеш пастилі?.. Що ти там дивишся?