Айзек АЗІМОВ
Я У МАРСПОРТІ БЕЗ ХІЛЬДИ
Спочатку все складалося, як у мрії. Ні про що не треба було домовлятися. Ніщо мене не обходило. Я просто спостерігав, як усе йшло само собою... Мабуть, саме тоді мені слід було відчути близьку катастрофу.
Почалося з мого звичайного місячного байдикування у перерві між справами. Місяць туди, місяць сюди є законною нормою роботи Служби Галактики. Я прибув у Марспорт, де звичайно зупинявся на три дні перед коротким космострибком на Землю.
Хільда, благослови її господь, — люба жіночка, найлюбіша в світі, мала б чекати на мене, і ми удвох тихо, спокійно провели б якусь часинку — маленька мила інтерлюдія для нас обох. Одна невигода: Марспорт був найгамірніше місце у всій Системі, і маленька мила інтерлюдія не зовсім в'язалася з ним. Гай-гай, тільки як це розтлумачиш Хільді?
Але цього разу моя теща, благослови господь (за компанію) і її, занедужала якраз за два дні до того, як я прибував у Марспорт, і вночі перед посадкою я отримав космограму від Хільди, мовляв, вона залишається на Землі з мамою і цього єдиного разу не зустріне мене.
Я відстукав відповідь, де висловив свої співчуття та любов і щире занепокоєння здоров'ям її матусі, а коли сів, то маєш тобі...
Я був у Марспорті без Хільди!
Але поки що ця вся ситуація була нічим, ви ж розумієте. Сама рамка без картини, жіночий силует. Ще слід було оживити рамку лініями і барвами, а силует — душею і плоттю.
Отже, я подзвонив до Флори (Флора — з деяких рідкісних епізодів у минулому) і для цього скористався відеокабіною... Чхати на витрати, повний вперед! Я закладався сам з собою десять до одного, що її немає вдома, що вона заклопотана справами, а відеофон на ремонті, навіть, що вона померла.
Але вона була вдома, відеофон справний, і, присягаюся Великою Галактикою, до небіжчиці їй було далекувато.
Вигляд у неї був кращий, ніж будь-коли. Ні час, як хтось там сказав, ні звичаї не владні зашкодити її привабі.
Чи зраділа вона, побачивши мене?
— Максе! Скільки літ! — заверещала вона.
— Знаю, Флоро, але ось я, коли до тебе можна. Чому? Я у Марспорті без Хільди.
— Як чудесно! — знову вискнула вона. — Тоді заходь.
Я витріщився з подиву. Аж не вірилося.
— Ти маєш на увазі, що у тебе є час? — Слід вам знати, що до Флори ніколи не можна було приступитися без цілої купи застережень. Такою вже була вона знаменитістю.
— А! Є там якась дрібна гостина, Максе, та я залагоджу. Ти давай заходь.
— Зайду, — сказав я щасливо.
Флора була з тих дівчат... Гаразд, скажу вам, що її помешкання було під марсіанською гравітацією — 0,4 від земної. Пристрої для компенсації псевдотяжіння Марспорта коштували, звичайно, немало, але якщо ви коли-небудь тримали на руках дівчину при 0,4 g, то вам не потрібно пояснювати. Якщо ні, то пояснення вам ні до чого. І мені вас шкода.
Це все одно що балаканина про плавання на хмарах.
Я вимкнув зв'язок, і лише перспектива побачити все у плоті могла примусити мене погасити зображення так поспішливо. Лише на крок відійшов від кабіни.
І якраз тоді, точнісінько тоді, в ту секунду і в ту мить на мене війнув перший подих катастрофи.
Першим подихом була лисина того паскуди Рога Крінтона з Марсіанських служб, яка сяяла над пикою з вицвілими синіми очима, пожовклою шкірою і збляклими рудими вусами. Мені не спало на думку стати на всі чотири і товкти чолом до бруківки, бо моя відпустка розпочалася в момент виходу з космічного корабля.
Тому я, лише з природної ґречності, привітався:
— Чого тобі? І я поспішаю. У мене побачення.
— У тебе побачення зі мною, — відповів він. — Я чекав на тебе біля вантажної платформи.
— Я тебе не бачив...
Такий він є, бачите, крутився, мабуть, як дзиґа, стоячи біля вантажної платформи, бо я проходив повз платформу, як комета Галлея крізь сонячну корону.
— Гаразд, — сказав я. — Що там у тебе?
— Маю маленьку справу для тебе.
— У мене місяць відпустки, приятелю, — засміявся я.
— Тривога червоного ступеня готовності, приятелю, — повідомив він.
А це означало — жодної відпустки, ось так. Повірити в це я не міг. Тому сказав:
— Чудесно, Рогу. Май совість. У мене самого тривога вищої готовності.
— Не витримує порівняння.
— Рогу! — залементував я. — Ти не можеш пошукати когось іншого? Будь-кого іншого?
— Ти єдиний на Марсі агент класу А.
— Тоді звернись на Землю. У них тих агентів, як мікробатарей.
— Треба впоратися до одинадцятої вечора. В чому річ? У тебе трьох годин не знайдеться?
Я схопився за голову. Звідки йому було знати?
— Дай мені подзвонити, — сказав я, — добре?
Зайшов назад у кабіну, визвірився на нього і відрубав:
— Приватна розмова!
Флора знову засяяла на екрані, як міраж на астероїді.
— Щось лихого, Максе? — запитала вона. — Не кажи, що в тебе не клеїться. Я вже відмовила іншим гостям.
— Флоро, кицю, — почав я, — я прийду. Я обов'язково прийду. Але тут дещо стряслося.
Ображеним тоном вона поставила цілком природне запитання, але я заперечив:
— Ні! Ніякої іншої дівчини. В одному місті з тобою інших дівчат не існує. Жінота — ще можливо. Але не дівчата. Кицю! Серденько моє! (Мною опанувало нестримне поривання, але ж не личить дорослому чоловікові обіймати відеоекран). — Це по роботі. Трішечки почекай. Я недовго.
— Гаразд, — вимовила вона, але тон її виказував так мало того самого "гаразд", що мене кинуло в жар.
Я вийшов з кабіни і запитав:
— Ну, Рогу, що там за кашу ти заварив для мене?
Ми зайшли в космодромний бар і сіли в ізольованому кабінеті.
— "Гігант Антареса", — розпочав Рог, — прибуває з Сіріуса рівно за тридцять хвилин, о двадцятій годині місцевого часу.
— Зрозумів.
— Серед пасажирів з нього зійдуть троє чоловіків, які чекатимуть на приліт з Землі "Космоїда", що прибуде об 11.00, а через деякий час стартує на Капеллу. Ця трійця сідає в "Космоїд" і опиняється поза межами нашої юрисдикції.
— Отже?
— Отже, між 8.00 та 11.00 вони сидітимуть у спеціальному залі чекання, а ти будеш з ними. Для тебе маю тримірні зображення кожного з них, так що знатимеш, хто з них який і хто є хто. Тобі треба між 8.00 та 11.00 визначити, хто з них везе контрабанду.
— Що за контрабанду?
— Щонайгіршу. Модифікат космоліну.