Як метелик тупнув ніжкою
Це, любі мої, розповідь — нова, цікава казка, зовсім не схожа на попередні, — легенда про наймудрішого правителя Сулеймана ібн Дауда; тобто Соломона, сина Давида. Про нього вже складено триста п'ятдесят п'ять оповідей, але моя — інакша. Це казка не про чайку, яка знайшла воду, або про óдуда, який у спеку захистив Сулеймана ібн Дауда своїми крилами від сонця[101]. Це й не історія про кришталеву підлогу[102], або рубін із хвилястою проріззю, або золоті зливки цариці Балкіс[103]. Це розповідь про метелика, який тупнув ніжкою.
А зараз слухайте уважно!
Сулейман ібн Дауд славився своєю мудрістю. Він розумів мову звірів, птахів, риб та комах. Він розумів гомін схованих глибоко під землею кам'яних брил, коли ті, важко стогнучи, схилялись одна до одної; він розумів сказане деревами, коли ті шелестіли гіллям у вранішню пору. Він розумів геть усе, і цариця Балкіс, старша цариця, найвродливіша цариця Балкіс, майже нічим не поступалася в мудрості своєму чоловікові.
Сулейман ібн Дауд славився ще й могутністю. На середньому пальці правої руки він носив перстень, який варто лише раз прокрутити, щоб із-під землі вийшли демони та джини, готові виконати будь-який наказ. Два оберти викликали з неба фей, готових здійснити будь-яке бажання, а після трьох до царя в личині водоноса з'являвся сам архангел Азраель Мечоносний і розповідав йому про все, що відбувалось у трьох світах — під землею, на небі й на землі.
Водночас Сулейман ібн Дауд не був гордовитим і досить рідко виставляв себе напоказ, а якщо таке й траплялося, щиро шкодував потóму. Якось він зібрався нагодувати відразу всіх тварин в один день, але щойно їжа була готова, з морської безодні виринуло чудовисько та зжерло все за трьома присідами. Вражений Сулейман ібн Дауд вигукнув:
— О звіре, хто ти?!
І звір відповів:
— О царю, хай подовжаться роки твого життя! Я найменший із тридцяти тисяч братів, а дім наш на дні моря. Прочули ми, що ти хочеш нагодувати всіх тварин усього світу, тому брати й послали мене запитати, коли обід буде готовий.
Іще більше здивувався Сулейман ібн Дауд і сказав:
— О звіре, ти ум'яв усе, що я приготував для тварин усього світу!
Відтак, схоже, настала черга потворі дивуватися:
— О царю, живи вічно! Невже ти справді називаєш це обідом? Там, звідки я прибув, кожен з нас, тільки щоб підживитися, з'їдає удвічі більше.
Тоді Сулейман ібн Дауд упав долілиць і мовив:
— О звіре! Я влаштував цей обід, аби показати свою царську велич та багатство, а зовсім не через турботу про тварин. Тепер я не знаю, куди подітись од сорому, але цей урок піде мені на користь.
Сулейман ібн Дауд воістину був мудрою людиною, мої любі. Після того випадку він твердо запам'ятав, що хизуватися безглуздо.
А тепер починається, власне, сама розповідь.
У Сулеймана ібн Дауда було дуже багато дружин; точніше, дев'ятсот дев'яносто дев'ять, окрім красуні Балкіс. Усі жінки жили в розкішному золотому палаці, зведеному серед чудового саду з фонтанами. Насправді владика аж ніяк не потребував такої кількості благовірних, але у ті часи численні шлюби чоловіка вважали нормою, і цар, зрозуміло, мав найбільше дружин; ну, щоб зайвий раз засвідчити, що він є можновладною особою.
Деякі жіночки були гарненькими, інші — навпаки. Ці, другі, постійно лаялися з першими, від чого ті дратувалися, теж стаючи буркотливими та злобливими, втрачаючи свою колишню привабливість. А потім, уже всі разом, вони сварилися із Сулейманом ібн Даудом, доводячи вінценосного до цілковитого відчаю. Лише вродливиця Балкіс ніколи не засмучувала царя, бо палко його кохала. І завжди, чи то перебуваючи в роззолочених покоях, чи то прогулюючись садом, щиро переймалася турботами свого чоловіка.
Звичайно, якби Сулейман ібн Дауд вирішив повернути перстень на пальці й викликати демонів та джинів, ті перетворили б усіх дев'ятсот дев'яносто дев'ять заїдливих дружин на білих мулів пустелі, або на хортів, або на зернятка граната; та він вважав такий учинок банальним вихвалянням. Тому коли жінки особливо досаждали йому, цар усамітнювався десь у затишному куточку мальовничого саду, вочевидь жалкуючи, що народився на світ Божий.
Одного разу, коли дружини — усі дев'ятсот дев'яносто дев'ять — несамовито гиркалися протягом трьох тижнів, він, як завжди, вийшов побродити садовими алеями у пошуках спокою та розради і в гущавині апельсинових дерев зустрів красуню Балкіс, яка не приховувала печалі, спостерігаючи душевні страждання Сулеймана ібн Дауда.
— О мій повелителю, світло очей моїх! — звернулась вона до нього. — Скористайся своєю каблучкою; доведи отим царицям Єгипту, Месопотамії, Персії та Китаю, що ти великий і грізний самодержавець!
Та Сулейман ібн Дауд гірко похитав головою:
— О моя господине, радість мого життя! Згадай звіра, який випірнув з морської безодні й пристидив мене перед усіма тваринами всього світу за мої хвастощі. Тож тепер, якщо я хизуватимуся власною могутністю перед тими царицями Єгипту, Месопотамії, Персії та Китаю тільки тому, що вони вкрай набридли своїми чварами, мені, можливо, стане ще соромніше.
— О мій повелителю, скарбе моєї душі! Що ти збираєшся робити? — поцікавилася незрівнянна Балкіс.
— О моя господине, втіхо мого серця! — відповів цар. — Я скорятимусь долі, яку тримають у своїх руках ці дев'ятсот дев'яносто дев'ять цариць, котрі нервують мене численними нескінченними сварками.
І він рушив далі, пробираючись між лілеями, японською мушмулою, трояндами, каннами, духмяним імбиром, що росли в саду, поки не опинився біля великого камфорного дерева, котре називалося деревом Сулеймана ібн Дауда. А Балкіс сховалася неподалік у заростях високих íрисів, плямистого бамбука та червоних лілей, щоб бути поблизу коханого чоловіка.
Невдовзі під дерево прилетіли два метелики, голосно сварячись між собою.
Цар почув, як один із них випалив:
— Просто дивуюсь твоєму зухвальству розмовляти зі мною таким тоном. Невже ти не знаєш, що варто мені тупнути ногою, і палац Сулеймана ібн Дауда разом із цим садом миттю щезнуть зі страшенним гуркотом?
Сулейман ібн Дауд ураз забув про своїх дев'ятсот дев'яносто дев'ять дружин і гучно, аж віти гойднулися, зареготав; так його розсмішив малий хвалько. Затим поманив брехунця пальцем: