I
Русин умер. Про се не було ніякого сумніву. Секція його тіла, доконана трьома лікарями, виказала навіть причини, задля яких він мусив умерти. Причини були дуже глибокі і висловлені дуже вченими термінами; в протоколі не промовчано навіть, що секції доконали ті самі три лікарі, що за життя лічили його, пускали йому кров, виривали зуби і вирізували всякі шкідливі нарости, поки не вмер.
Умер нарешті, і його поховали.
Як відомо, руська душа не зараз по смерті летить на той світ, але ще якийсь час літає потих місцях, де спочиває тіло. Може, се перша кара за її життєві гріхи — приглядатися невидимо до того, що з її тілом і пам’яттю роблять по смерті. Так воно, чи ні, досить, що душа нашого Русина почула се дуже дошкульно. Коли зійшлися лікарі, щоб краяти і шматувати її тіло, вона в виді мухи сиділа на великім чорнім цвяху, яким були прибиті до хреста ноги дерев’яного Христа, що стояв у головах катафалка. Сиділа і чула розмову ескулапів, не можучи одначе ніяким способом виявити свого осуду про неї. .
— Крепкий був хлопиця, — сказав один лікар, — погляньте, колего, які в нього кості, які м’язи, які груди, як у Геркулеса! Я й не думав, що так швидко переможемо його своїми ліками.
— Що кажете, колего, — швидко! Згадайте краще, скілько то ми намучилися з ним. Мені дивно лише, як багато він витримав і жив. Коли б не шановний наш протомедик, то хто знає, чи не жив би ще й досі.
— I певно жив би, — мовив поважно третій лікар, якого ті два звали протомедиком. — Колеги, невважаючи на всю свою вченість, не пізналися на тім, де його найслабша сторона, і задавали йому ліки не такі, яких було треба, щоб вповні знівечити його життєві сили.
— Але ж, шановний колего, — скрикнули в один голос оба перші, — адже ж нам здається...
— Лиш потривайте хвилинку, колеги, — мовив поважно протомедик, — зараз витолкую вам се. Колега з правої руки зрозумів свою задачу дуже примітивно і лічив його тільки на Vim numericam* через пущанє крові, насильні прочищування і т. д.
— Здається, одначе, що наслідки... — перебив несміло лікар із правої руки.
— Наслідки, розуміється, були, але ані не такі скорі, ані не такі тривкі, як би можна було надіятися, — сказав протомедик. — А колега з лівої руки навіть і настілько не зрозумів своєї задачі.
— Як то? — скрикнув лікар із лівої руки. — Хіба ж моє лічене його Rabies hajdamacica*...
— То-то ж то, та ваша нещасна Rabies hajdamacica! А знаєте, колего, що само етіологічне і терапевтичне поняття тої хороби інвольвує певну нерівність і несистематичність поступування. В’яжете хорого і рівночасно даєте йому їсти. Випікаєте його рани і рівночасно виводите його з зомління і доводите до притомності. Даєте йому рвотного і рівночасно побуджуєте його апетит. Пускаєте йому кров і рівночасно очищуєте її. А головна ваша вина — ділання в суперечності з сусідом.
— Ну, ну, не знаю, оскілько колега протомедик... — почав якось помалу, ніби іронічно лікар з лівої руки.
— Знаю, знаю, що колега хоче сказати, — живо перебив його той, — і зараз виясню вам свій метод і своє поступування. Я вступив на фізіологічний терен, приготований вами, — не перечу сього, але я приложив метод досконаліший та успішніший, бо звернув головну операцію не против тіла, а против душі. Його Vis numerica, яку підкопував колега з правої руки, придалася мені против самого колеги. Його Rabies hajdamacica обернув я в відповідній хвилі против колеги з лівої руки. Ані одна, ані друга не шкодила мені ані крихітки. Натомість я головною підвалиною його життя признав Independetiam summi positam*, звану також Mania autonomica*, і против тої чисто психічної хороби звернув я весь апарат також психічних способів, поки його душа не стратила віри в своє власне існування і нарешті-таки не покинула сього велетенського тілища.
Бідна душа чула ті слова, розуміла їх, але не могла відповісти нічого. Лише затріпотала веселчаними крильцями, але вищий присуд не позволяв їй відлетіти — мусила слухати дальших розмов лікарів, мусила придивлятися, як їх ножі грузли в її тілі, пилували її кості, як їх закровавлені руки виривали з грудей її серце і розрізували його начетверо, щоб пізнати його будову, і як їх пальці видряпували мозок із її черепа та стрягли в його закрутах.
Нарешті минув її час, і вона полетіла на той світ, напоєна гіркою отрутою, бо ніхто не згадав про неї добрим словом, ніхто — здавалося — навіть не постерігся, що посеред живих не стало одного, і то не найгіршого та й не посліднього між усіма. Двигаючи ціле пекло болю та жалю, полетіла душа звичайною сонячною стежкою, але швидко зблудила з неї. Була се душа дуже грішна, то й очевидне діло, що блудна стежка завела її просто до пекла.
II
Прийшов Русин перед пекельну браму і навіть стукати не потребував. Пекло, як відомо, все стоїть отворене і браму має широку, а в брамі все натовп і стиск, так що ніхто й не завважив, як наш Русин разом із іншими грішниками ввійшов до середини тої "юдолі", повної "огнів невгасимих" та "черв’яків невсипучих".
Вид пекла розчарував його дуже. Думав, що знайде якісь бездонні пропасті, страховища, муки та катуші, яких ані око не видало, ані вухо не чувало. А тим часом куди тобі! Якісь сірі ніби багновища, ніби піски, без кінця й краю, без зелені, без лісу, без ріки; вгорі щось ніби небо, лише чорне, як смола, без сонця і без звізд, — одним словом, околиця нужденна і нудна до найвищого ступеня. А між тим небом і тою землею, ніби чорні хмари, повзали рої душ грішників, що блукали самопас, без заняття, без праці, без радощів, але й без ніякої особливої муки, крім нестерпної нудоти.
"Ага! — подумав собі Русин. — Чи бач, чим ті чортяки прокляті хочуть допекти чоловікові! Нібито — жий собі, літай, плавай, по стінах дерися, але не роби нічого. Хитро надумали! Нудою хочуть доконати, бо знають, що для господарської дитини праця — то перша основа життя. Але не діждете ви, поганці, щоб я тут піддався вашому правилу!"
Лютий був Русин. Так багато лютості приніс із собою зо світу, що наважився робити в пеклі все на злість і наперекір.
"Все одно мені, — думав собі. — Раз уже чоловік дістався сюди, то хоч погуляю собі і заллю чортам гарячого сала за шкіру".