Не будем довго описувати, яка була стріча сина з матір’ю, але скажем тілько, що Федір о всім забув, о всій біді, яку перебув, у нього перед очима і в души не було нічого, лиш мати та й мати. Прото, умовившися з людьми, що на означений час дадуть му з десяток добрих хлопаків і він приймеся провадити їх до Чигрина, де тогди сидів Наливайко, попрощав їх і занявся лише матір’ю, котра сама, не щоби го здержувала, але намавляла іти на війну і мститися на ляхах кривд руського народу. Розказала єму также на розум, що ся з ним стало в єго молодости і грясть тої мови була майже от така: она була жінкою панського окомона, але же той її дуже часто бив і же не могла стерпіти, як він знущався над хрещеним народом, як обходився гірше, як з собаками, з тими, з-помеже котрих сам походив, тож она з ним, себто з Федором утікла в світ за очи. Хлопчина мав уже зо п'ять літ, як она заслабла, а він в тім часі десь від неї подівся, і відтогди не виділа го аж дотепер. Ледве того доказала, коли втім двері створилися і до хати війшов окружений досить спорим числом гайдуків старий панський окомон.
IV
Чоловік, що власне до Федорової хати війшов, був середнього росту, сивий, — літ може зо шістьдесяти. Очи єго, малі і глубоко западені, грізно блискали на селян і були пострахом усіх. Був то справдешний тип окомона такого, якого-сьмо почасти намалювали недавно. Для селян і усіх нижчих страшний, жостокий і безмилосердний, перед паном і кождим вищим від себе потульний, тихий та смирненечкий: в ухо би-сь го вложив. Сли яка біда, яке небезпеченьство му грозило, то старався викрутитись якнайсправнійше; жадне средство не було для нього застрашне, жадна ціль завелика. Упадок єго товариша був єго підвищенєм, по таких степенях старався він дійти щораз вище до панської ласки, котра у нього, як ся легко мож дорозуміти, дуже богато значила. Вихований змаленьку на панськім дворі, прив’язався він до пана, як собака, і хоч пан го і копав, як собаку, і гордів ним, він такий був вірним свому пану, що би мож назвати єдиним виятком з єго загального характеру, сли би не було тої околичности, що тая вірність доти була вірностю, доки він видів, що з неї може мати який-такий пожиток, а потому легко могла перейти в зраду. Прото не можна му і тої вірности брати за великий виступок із єго характеру!
Запитаєте запевне, пощо він приходить власне до Федорової хати, котрий, як-єсьмо го уже дещо пізнали, зовсім під взглядом характеру не був до него подібним? Але скоро поглянем на єго товариство, з котрим він війшов у хату, то сейчас пізнаєм, що не прийшов він сюда, щоби ся цілувати та побратимати, але же він мав щось іншого на ціли. Що? О тім зараз скажем троха обширнійше. Межи людьми, котрії недавно стояли на улици, находився також єден чоловік, що хоч із маленьку виріс у біді та у нужді, але скоро теперішній пан приїхав у наше село, так він зараз зачав ся усякими способами до нього приближувати, зачав ся, як то кажуть, підлизувати і незабавки дійшов до повного довір я у пана. Всьо те робив він єднаково так потайно, так укрито, що ніхто з людей і не догадувався о тім, хоч він був причинов не єдного нещастя. Тактика його була так хитро обдумана, що, хоч він, як то кажуть, був панським оком і ухом, єднако через [багато] уже літ здужав він теє укрити. Не раз бідні люде висповідались перед ним із свого горюваня, із своєї недолі, не раз давали серцю волю, говорючи та нарікаючи на тяжкий утиск і й не догадувалися, що незадовго буде о тім їх найбільший ворог, пан, знати. Річ се дивна, а зовсім проста і природна, що чоловік лютий, горячка і острий, до того дуже усіх підозріваючий, яко наш пан М., вірив завше без усякого підозріваня Опанасови Муркови (так звався той чоловік) і майже завше слухав єго ради. Опанас знав у потребі так зручно річ закрутити, що пан хотячи-не-хотячи увірив усьому, хоч му Опанас перед кількома годинами зовсім що противного міг говорити. Здає ми ся, що ш[ановні] читателі зрозуміють тепер достаточно, з якої причини і чого вступив окомон панський з гайдуками у Федорову хату, а тепер подивімся на сцену, яка тепер відбулась у хаті. Федір з цілою любов’ю сина, котрому мати була тілько неясною та невиразною споминкою із літ дитинячих, припадав коло своєї матери, а до того належить ще додати горяче та сильне почуте національної независимости і вольности житя козацького, яке перед ним недовго малось в цілій красі розстелитись, досить, що Федір був нині, якби наново ся на світ народив, якби пробудився із тяжкого сну — Федір був щасливий! але бідний не знав, кілько ще йому тра біди зазнати, ніж добореся до того щастя, котре такими яскра. вими барвами малював собі у своєй уяві і котре недовго мало тревати. Мати єго власне що покріпилась і принялась було оповідати єму о своєм житю, коли втім, як уже знаємо, увійшов окомон. Очи єго палають якимсь зловіщим огнем, і по звичаю усіх тогдашних чиновників панських, не поздоровляючи нікого і не знимаючи шапки, іде просто до Федора, бере го за руку і грімким голосом кричить до гайдуків: "Тут він, беріть єго, змінника проклятого!" Старушка, котра майже не зауважала була, що ся стало, учувши той проражаючий голос, глипнула поза себе і широкими очима зачала ся пильно приглядати окомонови. А тим часом гайдуки уже отачають єї сина, уже хватають єго у могучії руки. А старушка глядить щораз пильнійше окомонови у очи, ціла, здаєсь, перемінилась у око і глядить — слід[и] якогось прикрого, тяжкого учутя показалися на єї жовтому, потяглому лицю, і втім, якби якимсь конвульсійним рухом, шатнула головою, тяжке: "О — боже!" вирвалося із єї груди і блудним оком поглянула по хаті. А тут уже гайдуки вхопили єї сина, що несподіваним появом нещастя, котре в єдній хвили усе єго щастє, як марний пух розвіяло, ражений, мов окаменілий, стояв, уже принялись єго в’язати. А окомон звиваєся, як коло якого найліпшого діла, і розказує якнайборше в’язати Федора, котрий стояв, неначе б усе те, що ся около нього діяло, тілько сном-меревом було. Втім нараз роздався серце роздираючий крик Федорової матери: "То мій син! То моя кров! Де його берете, проклятії кровопійці!" — "А ти, стара трупице, сиди там тихо, доки ся і до тебе не возьмемо! Свого сина не зобачиш уже більше, смерть йому буде у тюрмі, як гадюці!" одозвалися храпливії і грознії голоси. На тії слова, мов громом ражена, зірвалася старушка, прискочила до окомона і в остатнім висилку закричала: "Проклятий, се твоє діло, я се знаю! Бери го, бери і тішся своїм ділом! Кате, людоїде, чи ти знаєш, кого ти в’яжеш, чи знаєш, чиєї смерти ти будеш причинов? Іроде, Іроде, се твій власний син, котрого ти так охотно помагаєш убивати. Чи пізнаєш ще мене, чи пізнаєш тую, котра тобі перед вівтарем присягала? Котрій ти житє затрув? Чого ж ти став, чому не йдеш помагати, борше на шибеницю підтягати або на туртури брати? Іди, іди, я ти нічого не скажу!" І старушка пхнула окомона і погорделиво смотріла на нього. Глубших психологічних студій, як мої, вимагає, щоб докладно висказати, що ся на тую [не]сподівану примову старушки діяло у серцю окомона. Гнів, встид, встекла злість і панський розказ, — всьо те поочередно перевалювалося тяжким брем'ям по єго души і страшними п’ятками націхувало єго лице. Він то синів, то червонів, то бліднів, мов крейда, не знав, за що ся взяти, що почати... Наконець рішивсь — гнів побідив, і з криком нечоловічим: "Проч, гадино!" рука єго махинально хватила за нагайку, і в тій хвили старушка з окровавленою головою лежала на земли і вилась під немилосердними ударами окомона. "Проклятє, проклятє на тебе, сліпий рабе, невільнику, скотино панська! Синку мій, Федоре, ратуй!" І на тії слова прокинувсь Федір, сильною рукою розтрутив купу гайдучні, що стояли, мов одеревілі, і вхопив окомона за руку: "Тату! Що робиш, тату? — крикнув він. — Затрув-єсь їй житє, не добивай же невинної до решти, — се моя мати! Тату мій, кате бездушний, покинь хоч під конець житя тоє гніздо зміюк, у котрому пробуваєш, покинь знущатись над народом, з котрого сам походиш, покинь ссати кров братню! Тату мій, хоч під конець свого житя направ хоч частину того зла, що-сь натворив!" — "Беріть єго, в’яжіть єго, харцизяку!" гукнув єму окомон, і знов гурма панських заушників кинулась на него. А старушка в’єсь у власній крови по земли і силуєсь устати, так дарма. Голова їй розкалічена — кров очи заливає, сили никнуть. І уже видить, що єї сина в’яжуть, уже купа гайдуків тіснійше скуплявсь около нього, —— уже беруть єї Федора, уже ведуть до панського двора, уже їх гомін на улици ся розлягає: "У льох єго, у тюрму, на тяжкії муки!" На тії слова зірвалася нещаслива із землі, остатним висилком вибігла із хати з проражаючим криком: "Син мій, син мій, не дайте мого сина! Сину мій, Федоре мій, потіхо моя!!.."