А кіммерійці (найдревніший народ, який жив на теренах сучасної України, назва якого дійшла до нас), а скіфи, а сармати, а... а... Не від доброго життя вони пощезали зі світу білого цього. Жили печеніги, половці — канули в Лету! А був хоч один рік без воєн — хоч один! — у наших пращурів слов’ян, у наших давніх русичів від Чернігова й до Карпат!
6 грудня 1240 року орди хана Батия дотла знищили не лише Київ, а й сплюндрували всю Київську Русь. Хіба тоді було легко нашим не таким вже й далеким од нас прапращурам?
Чи коли татари століттями шарпали Україну? Коли українські козаки віками боронили рідний край — легше було в Україні життя? ("Перекопський мурза, дивлячись на безкінечні валки українського люду, що його ординці гнали в неволю в Крим, щоб гнати далі на світові невільницькі ринки, дивувався: "Невже в Україні ще лишилися люди?").
Чи легко було, коли нас століттями шарпали поляки? Коли Петро І вирізував Батурин? Чи в ярмі Росії було легко триста з гаком літ?
Чи легко було за червоних часів, коли "чорні ворони" мільйонами перевозили безневинних в підвали катівень, а потім ешелонами в сибірсько-гулагівські могильники?
Громадянська війна, що настала після більшовицького перевороту.
Друга світова, коли Сталін з Гітлером ділили світ...
Жахливий голодомор, влаштований — штучно! — вірними ленінцями, коли — історія зафіксувала! — були навіть — далеко не поодинокі — випадки канібалізму доведених до повного відчаю людей — не так і давно це було — у 1933 році. Хіба тоді було легко?
А післявоєнна руїна?
Але ж вистояли — від часів трипільської культури і по наші дні.
То невже не вистоїмо тепер?
Негаразди — ще тяжкіші, як нині, — завжди були. Але й ми завжди жили. Чуєте, завжди! А нинішні негаразди — це всього лише негаразди становлення й росту. Так каже пан Іларіон .
...Давно вже пан Іларіон у своїй багатій і заможній Америці, батьківщині своїй другій, вже й літа того, як ми з ним ловили рибу й відпочивали на нижньому Дніпрі, немає, а я ні-ні, та й згадаю заморського гостя і його глибоке переконання, що в нас усе краще, навіть... комарі. Адже вони — повіримо панові Іларіону — доброзичливіші за американські. Хоча й кусають — що вдієш, така у них, зрештою, природа, але ж кусають… ніжно.
Посміхнусь, все це згадуючи, і ні душі в мене легше стає. Бо й справді, не так у нас і погано, як ми звикли плакатись. А труднощі… То в якого народу, у якій країні — назвіть мені, будь ласка, — їх не водилося чи не водиться, га? Є вони, загалом, і в тій же Америці. Спокій та відсутність конфліктів і мертвий штиль, як відомо, бувають у цьому світі планети Земля лише в одному місці — на цвинтарях.
То й чого нам журитись, як у нас навіть анекдоти найкращі. То чи варто нарікати на якісь там наші кепські, справи, га? Як авторитетно засвідчив великий знавець світових анекдотів американець німецького походження доктор Зейн:
— Юкреїніян джокес ар тзе бест!
Вам треба перекладати, га?
Та й для чого? Адже й так усе ясно:
— Юкреїніян джокес ар тзе бест!
Замість додатку
ДЕ ХАЗЯЙНУЄ ВАЛЯ ЧЕМЕРИС…
ВАЛЕНТИНУ ЧЕМЕРИСУ,
ведучому "Вишняка" в "Літературній Україні"
Не було грошей на коньяк,
пив мамин в юності вишняк.
Тепер, як звикле, на дурняк,
п’ю чемерисівський "Вишняк".
Володимир КРАСІЛЕНКО м. Вінниця.
* * *
ВАЛЕНТИНУ ЧЕМЕРИСУ,
автору багатьох книг, серед яких і збірок
"Коли диявол спокушає" і "Закохана відьма".
— Нехай усяк сьогодні знає, —
Лукич пояснення дає:
— Якщо диявол спокушає —
Закоханою відьма є.
Леонід КУЛІШ-ЗІНЬКІВ с. Кричильськ, що на Рівненщині.
НАДІЯ ТІЛЬКИ НА "ВИШНЯК"
Ми довго... вагалися. Ну, скажемо так — міркували. Чи публікувати ще й цей сатиричний твір добродія Віталія Нємченка, який ви прочитаєте нижче і, врешті-решт, більшістю голосів вирішили таки давати. Як кажуть, з Богом! Та чому б і ні? Коли вже залишилася надія тільки на "Вишняк", відступати "Вишняку" вже нікуди. Беремо на себе таку сміливість, бо ж і справді у наш час тільки й надії, що на сатиру та гумор. У тім числі й на "Вишняк". Тож вперед, братове-гумористи, — поборемо. Неодмінно. Пам’ятайте крилатий вислів-пораду: борітеся — поборете. Слушна порада на всі часи й віки. Тож ми й боремося.
Нема вже сили в тітки Варки
Боротись з клятим пияком.
Разів зо п’ять водила до знахарки
І до ворожки, раз — в дурдом.
А він, як бомж, старий, небритий,
З якого сиплеться труха.
Все смокче, смокче оковиту
І день у день не висиха.
Сусідка їй сказала шпарко:
— Даю пораду ще таку:
Попробуйте його, Варварко,
Прочемерисить в "Вишняку"!
Віталій НЄМЧЕНКО м. Луганськ.
* * *
Добре йде "Літ. Україна",
Чемерисить і плющить.
Тільки вперто і незмінно
Про Славутича мовчить.
Записав Яр СЛАВУТИЧ року 2003, Канада.
* * *
РОСТЕМО Ж МИ, ГЕЙ!..
Ода "Вишняку"
Хоча й не заздрю Перлюку —
Не всі такі, як він, писучі, —
Кортить хильнути
"ВИШНЯКУ",
Адже сверблячка "творча" мучить.
"ВИШНЯК" —то є дороговказ
В літературних кучугурах,
Він ніби щеплення для нас
Від графоманства та халтури.
І початківець-гуморист,
Що причастився в Чемериса,
Повірить в свій, хай скромний, хист,
В свій поклик саме гумориста.
Тож у останньому рядку
Скандую "Слава "ВИШНЯКУ!"
Володимир КРАСІЛЕНКО м. Вінниця.
* * *
І як я вмру — не розумію.
Життя ж моє — одвічнеє.
П. Тичина
* * *
Агов! Братове, я іще живий
І прагну світ обняти обома,
Хоча проймає вітер ножовий,
Хоча уже, голубчику, й зима.
Навідувавсь метелик-потемряк,
Торкнув крильми тонку житейську нить.
Побачивши, що я ще не закляк,
Сказав, що іншим разом прилетить.
Віджив? Зносивсь? Чого болить, брати?
Про те лиш віда всемогутній Бог.
І так чогось не хочеться іти
У безбоління зоряний чертог.
Вже й ночі нестача на каяття.
Кукіль од зерен пильно відбирай.
Не так би й сумував, коли б знаття,
Що вільним зоставляєш ріднокрай...
"Літературка" у якийсь четвер
Згадає на останній полосі:
От був собі добродій та й помер...
Зарані, хлопці, дякую. Мерсі!
Одне втішає: там, де рамка чорна,
Завжди додасть тобі веселих рис
Отой "Вишняк" сатиро-сміхотворний,
Де хазяйнує Валя Чемерис.
Володимир БРОВЧЕНКО м. Київ.
* * *
Епітафія
ВАЛЕНТИНУ ЧЕМЕРИСУ —
людині, письменнику і громадянину
А яка найкраща риса