Та й побралися вони не з якоїсь там політики чи державно-династичних інтересів, а виключно з любові. І все було б добре, аби Євдокія народила йому спадкоємця. А він, спадкоємець, за десять років їхнього спільного життя і спання на однім ложі, так і не з’явився. Не вагітніла княгиня і край. Хоч волхви-кудесники і напували її різними травами, ворожеї бувалі й сильні над нею чаклували /навіть німецькі лікарі знання свої докладали/, а... "Нерепродуктивна велика княгиня"— винесли дуже учений вирок.
Та йому від того не легше було. Що висновок дуже учений. Йому спадкоємець на престол ой як потрібен. Це ж державна справа! Кому він, як вичерпає свої земні дні, передасть верховну владу? Правляча династія Джугашвілі на ньому урветься — жах!
А нема спадкоємця з однією княгинею, правитель має підшукати собі іншу. Як кажуть, репродуктивну. Ту, яка нарешті народить Москві княжича —престолоспадкоємця.
Так усі московські князі, а згодом царі та імператори робили-чинили, коли на світ Божий у них не з’являвся спадкоємець. Он Іван Грозний... Вісім разів /хоч патріарх московський і протестував/ женився, двох цариць у монастир відправив.
Довелося з нього приклад брати — відправив Євдокію до віддаленого і тихого монастиря, за долами, за лісами дрімучими... Рядовою черницею. На вічне там проживання. Бог тому свідок — як від серця Явдошку відірвав. Жаль... Любо було йому з нею. Не життя було, а — любота-лепота. Бувало й Докієчкою її називав-пестив, Явдошечкою /такою вона була йому любою/, Досєю... А довелося — державні інтереси стали напереп’ят їхнім почуттям — у монастир відправити — як ялову. За доли, за
ліси дрімучі, за бори скрипучі...
Навіть простому мужику не потрібна бездітна баба, а князеві на престолі й поготів... Відправив. Як то й відправляли руські монархи у монастирі своїх любєзних жонушек, княгинь, цариць. Тож не він перший, не він і останній. Та й не кривавий він кат, як, приміром, той же Іван, котрий Грозний, чи й прапрадід його.
Звідтоді ні-ні та й снилася йому Явдошка — ласкавою, хоч і дещо — траплялося й таке,— войовничою. Це в неї якось поєднувалося. Принаймні, за себе вона завсіди вміла постояти, і взагалі — далеко німецькій принцесі Марії до неї, Явдошки, істиної русачки, яка, як колись писав поет, і коня на скаку зупинить, і в палаючу ізбу зайде... І любила його, і він з нею хіба ж так кохався. От коли б ще плодючою була. А то ж... Корову, яка виявиться яловою, мужики не триматимуть, а тут...
Жаль, жаль... Ні-ні, та й згадує її, відчуваючи, як її поруч не вистачає. Ні-ні, та й з’явиться вона у його снах і тоді він вранці просипається аж ніби щасливий. Правда, на якусь мить. На ту, поки не збагне, що то усього лише сон...
Шкода було Явдошки, а нічого змінити вже неможливо, державні, монарші правила диктують йому свою гру, якої він мусить дотримуватися. Просив якось патріарха московського аби висвятили зіслану черницю Євдокію на ігуменю. Хай керує монастирем — вона на це здатна. Патріарх обіцяв. А чимось ще Євдокії, скільки б вона не приходила до нього у сни, допомогти не може. Потрібен спадкоємець.
Принцеса Марія пообіцяла його неодмінно народити. Йосипка малого, котрий стане п’ятим в династії Джугашвілі. А вона плодовита. У своїй Німеччині буцімто вже має трьох дітей, тож народить і четверте чадо, але вже руське. Та й буцімто — про це йому баба-шептуха якось баяла, — вона вже й вагітна. Дай Боже!.. Ось тільки надто велелюбна, навіть вагітною ніяк не зупиниться.
-Ти знову спиш, герр Йосипе,— доноситься у його спогади насмішкуватий голосок княгині.— Підняла тебе з ліжка, всадовила, а ти... спиш? Сидячи? Чого мовчиш, майн хер, мій любий. Ворушися! Хто за тебе буде виконувати твої подружні обов’язки? Та й спадкоємця, Йосипа, мені замовляв? Замовляв. А як же його спорудити без любові, га? Я такого фокуса ще не знаю. Та й знати не хочу. І спадкоємцем треба займатися і... і просто так… Я ж ще молода-молода — любов’ю хочу займатися. Це ж, між іншим, приємна робота. Найприємніша з тих, які я знаю.
-Що ж, почнемо знову,— зітхнув великий князь,— як монголи
кажуть: хилитати юрту.
-Я навіть не думала, які мудрі монголи!
Але навіть займаючись "хилитанням юрти", себто виконанням подружніх обов’язків /принцеса верещала від задоволення чи не на всі кремлівські палати/, його величність не переставав думати про головне, що його тоді проймало — час вже зайнятися перетворенням великого Московського князівства на Руське царство.
Йосип ІV Джугашвілі-Грозний.
Звучить.
Тож і пора було ним ставати. Якщо, звичайно, німецька принцеса в ранзі великої московської княгині не загонить його в гріб своєю невситимою любов’ю. Для початку треба створити свою оприччину і видати кожному опричнику мітлу з собачою головою. Таку, яку свого часу створив Іван Васильович. Чи ще й грізнішу. Для викорінення крамоли та невдоволених і запроваджувати самодержавну владу.
У такі ночі, коли він, виснажений, як вичавлений, виконанням подружніх обов’язків з трудом засинав, то йому незмінно снилося, що він уже став Іваном Грозним і перед ним не лише Русь тремтить Московська, а й ледь чи не увесь світ. Принаймні, Берлін так це вже точно.
І неодмінно на самому злеті найсолодшого сну просипався від знайомих уже стусанів — принцеса знову вимагала "хилитати юрту"— дались їй ті монголи!
-Мені нема коли... хилитати юрту,— пробував відхрещуватися від
законних вимог принцеси.— У мене є більш важливіші справи.
-Овва!!. Що може бути важливішим за любовні утіхи?— дивувалася принцеса і від того гнівалась ще дужче.
-Бачиш, є такі... е-е... речі. Годі мені сидіти князем у Кремлі, бодай і в статусі великого. Пора царем ставати. Першим царем всія Русі — яким ото колись був Іван Грозний. А Московське князівство перетворювати на царство.
-А я... я тоді стану царицею?
-Але тільки тоді, як я стану царем.
-Любий мій князю, починай збирати руські землі — я дуже-дуже хочу сотати царицею. Ах, ах, як це здорово звучить: цариця Марія! Таке і в найкращому сні не присніться!
-Щоб нам царями поставати, треба менше спати.
Але велика княгиня його вже не слухала. Навіть забула, що час уже було "хилитати юрту". І на те були свої причини.