Прийнявши таке рішення, велика московська княгиня вирішила повести з Берліном подвійну гру, а самій надійніше всідатися "под сенью двуглавых орлов", які знову розпростерли крила над Кремлем.
І вона чи не вперше ніжно притулилася до теплого плеча мужа свого і тихенько щось замуркотівши, заснула легким і лагідним сном. І чула, як у руському царстві-государстві задзвонили у всі дзвони...
А Йосип ІV Джугашвілі-Грозний на білому коні виводить з-під арки Спаської вежі своє військо — у похід на землі сусідів, щоб зробити їх ісконно руськими...
"Там чудеса...— бурмотіла вона уві сні,— там леший бродит..."
І чомусь їй здавалося, що на грудях у того незбагненного їй руського лєшого не звичайний ярлик, не простий, а — на право володіння однією шостою всього земного суходолу...
"Там чудеса... там леший бродит..."
Лєший... легший",— бурмотіла Марія, старанно повторюючи це трудне для неї руське слово, заодно пригадуючи, що вона встигла вичитати "про таку невідому їй істоту слов’янської міфології...
"Легший" завжди з’являється /показується/й зникає несподівано. Наче з нічого вигулькує і в ніщо пірнає. Був і немає. А ще любить співати, але співає без слів, ляскає в долоні, регоче, плаче, кривляється, грає очима, бісики пускає, кує лихо, умишляє зле і любить з порядних людей робити дурнів. А ще перекидається в якогось мовби ж безневинного дідусика-ісусика, в подорожнього або й вовка чи філіна і тоді виє і ухкає так, що аж мороз по шкірі йде…
Завжди ходить без шапки, волосся зачісує наліво, а каптан застібує
направо /по цій ознаці його можна легко впізнати/, брів та вій у нього немає.
А ще всім капостить, збиває людей зі шляху, заводить їх в дрімучі хащі, лякає і ману напускає. Любить той лісовичок грати в карти з такою ж нечистю як і сам, і часто програє їй звірів, над якими він владарює.
Любить випити руської водки, живе із своїм сімейством /виявляється, він сімейний?/ у дуплі старого дерева. Разом з перевертнями та іншою нечистю вважає день Воздвиження /27 серпня/ своїм днем, зранку зганяє звірину в одне місце і влаштовує їй огляд. А на Єрофея /17 жовтня/ особливо безчинствує та бешкетує — "дурить у лісах", колобродить, кричить, регоче так, що аж моторошно стає, ляскає в долоні, вигукуючи "Ага, ага!!!", ламає-трощикує дерева; безпричинно ганяє звірів, а тоді — набешкетувавшись за довгий день,— зникає. Того дня руські люди і носа не потикають до лісу — страшно.
Пригадаєш все це, Марія вже було заспокоїлась — кого нині злякаєш тим патріархально-дрімучим, хоч загалом і милим лісовичком-дідком чудернацьким, який любить влаштовувати цілі спектаклі. Хіба що хто лаючись-сварячись з серця вигукне: "А йди ти до дідька!"
Мила дитинна міфологія наївних слов’ян!
А заспокоївшись, принцеса — вона ж велика московська княгиня — вже хотіла було, помахавши на прощання "лєшому" ручкою, смачно позіхнути і, перевернувшись на другий бік, продовжити баю-баїньки, як раптом загледіла...
Ой леле!
Та це ж якийсь особливий руський лєший! /І як вона зразу до нього не придивилася як слід!/. У білому кітелі! Що за дивний "лєший"? Ще й з погонами... стривай, стривай... Так, так, генералісимуса. На грудях — золота зірка Героя. Темно-сині штани з яскраво-червоними лампасами... Хо-хо!
Це що — сучасний різновид руського лєшего?
-Йосипе, Йосипе,— затермосила велика княгиня великого князя, котрий мирно давав поруч хропака.— Та проснися ж, сонько!.. Це — Сталін. Чуєш, Йосипе, твій предок з мавзолею вибрався. Певно ті бальзамувальники при черговому перебальзамуванні щось переборщивши, оживили його.
Але чоловік у статусі великого князя лише щось бурмотів нерозбірливе і відмахувався од неї. І знову виспівував носом рулади.
-Йосипе, стережися!— верескнула велика княгиня.— Він іде! Сюди
йде. З того світу встав. Прямує у Кремль, до твого кабінету, аби захопити у тебе всю владу... Охорона?!. Ей, охорона??!
Та зупиніть же лєшего в білому кітелі — лихо буде нам усім!..
...Вождь неспішно, як звик все робити, зайшов до свого колишнього кабінету, що за довгі роки був ним вивчений до найменших дрібниць і полегшено зітхнув.
— Чи не піввіку минуло як сюди востаннє заходив, а наче вчора його залишив... /Вождь не любив перемін, особливо здійснених без його відома/.
Хто вперше мав щастя лицезріти в натурі "вождя всіх народів", незмінно дивувався — старанно приховуючи в собі подив,— що керманич людства зовсім не відповідав своїм парадно-офіційним зображенням, масово розтиражованих по всій неозорій "країні Рад", на яких він — ікони, ікони!— незмінно зображувався величним та імпозантним, богатирем і витязем в одній особі, оспіваний у всіх видах народної і авторської творчості, возвеличений і піднятий на невидимих котурнах чи не до небес, герой, воїн і діяч з надзвичайною чи не містичною силою й відвагою, новітній богдихан комуністичної Піднебесної Імперії, тоді ж як насправді — все в тій же натурі — це була маленька непримітна, сірого кольору людина, власне коротун, худорлявий, чи не миршавий, негарний, одна рука коротка, обличчя побите віспою мундир генералісимуса бовтався на ньому, як наче був з чужого плеча.
Був він як завжди штучно спокійний, підкреслено неквапливий, з уповільненими манерами говорити, але як завжди з параноїдальною підозрілістю, патологічно жорстокий, якому завжди приносило задоволення нищення собі подібних. Пройшовся кабінетом.
Над робочим столом висів знайомий до дрібниць фотопортрет Ульянова /Леніна/ — сидячи в кріслі у своєму кремлівському кабінеті, старший вождь читав якесь число "Правды".
Сталін у білому кітелі із золотими погонами генералісимуса і такими ж ґудзиками, із золотою зіркою Героя на грудях, у темно-синіх штанях з яскраво-червоними лампасами постояв перед портретом, задоволено буркнув: А я таки виграв "Другий Брестський мир",— запалив люльку і, помахавши рукою, наче комусь невидимому щось заперечував, погасив сірник. Якусь мить замислено і в той же час з насолодою смоктав свою знамениту, вже оспівану поетами люльку, а потім повернувся до присутніх у кабінеті Молотова та Берії, котрі сиділи за приставним столиком, тримаючи рівно спини, наче у них там були загнані металеві прути. Не спускали з вождя очей, готових у будь-яку мить прийняти потрібний йому вираз...