"І тут косить під свого Йоську, мартопляс московський", — гмикнув міністр закордонних справ, зберігаючи на лиці, що його годилося б назвати державною парсуною, урочисто — казенний вигляд, хоча помітно й нудьгував — щось останнім часом зачастили до Великої Німеччини глави карликових держав — протекторатів і відволікають від основної роботи на благо великого німецького народу і рейху.
Військовий оркестр на честь прибульця зіграв арію іноземного гостя з опери Римського-Корсакова "Садко".
Великий за титулом, але в природі низькорослий князь нарешті зійшов на перон. Чітко карбуючи крок, до нього заквапився начальник почесної варти, височезний, тонкий у талії гауптман, шаблею віддав честь і відступив убік.
Князя стандартно, як і годиться в подібних випадках, привітав зі "щасливим" прибуттям до імперської столиці імперський міністр закордонних справ. (Два перекладачі, змінюючи один одного, чітко й голосно перекладали). Від імені рейхсканцлера міністр закордонних справ велемовно видав на-гора велемовні пасажі, що, мовляв, великий німецький народ вітає в особі високого гостя (присутні при цих словах іронічно посміхалися, дивлячись на низькуватого "високого" гостя) весь дружній народ московітів (чомусь не назвали його за традицією теж "великим" — це миттєво закарбував у своїй пам’яті високопоставлений низькорослий гість); нагадав, що берлінці раді бачити в себе такого дорогого гостя. Проте, перейшовши до обов’язкової теми братерства народів, збився, поніс якусь тавтологію, тому змушений був дістати з-за вилоги рукава папірець і далі вже бадьоро вітав гостя по писаному, називаючи його навіть "великим"… І здавалося, що при цих словах навіть офіційно — державні ведмеді на московських штандартах, що тримали щити з написами "ВМК–2", гордовито повипростовувалися. Знай наших!
"Гм… — дивлячись на патріархально — дрімучих, але з діда — прадіда рідних ведмедів із символікою Москви, вперше гмикнув на німецькій землі Великий князь Московський, — чи не пора вже цих косолапих замінити зображенням Георгія Побідоносця в рицарському обладунку, який на білому коні списом проштрикує змія… Щоб не думали в Європі, що ми, московіти, якісь там… мішки косолапі і не здатні проткнути поверженого нами ворога…
Сьогодні часи не ті, що були вчора, а завтра ми будемо не ті, що були сьогодні".
Не підозрюючи, що думає в цю мить високий, але низькорослий гість руського улусу, військовий оркестр грянув урочистий марш, після якого барабани відбарабанили свій традиційний дріб…
Великий князь такому збігові обставин залишився задоволений і навіть сунув свою декоративно — державну люльку (сам він зроду-віку не курив і до тютюну відчував стійку відразу) під вуса, що на його думку мало ефектний вигляд.
Та й офіційний портрет великого князя, розтиражований і затверджений як еталон, передбачав у нього люльку під вусами. Тобто все гут, як каже клята німчура (мову старшого брата великий князь хоч і поганенько, але все ж знав і міг навіть обходитися без перекладача).
Серед зустрічаючих на пероні була принцеса Марія з династії Гогенцоллернів (казали, що нібито з роду самого Фрідріха Вільгельма ІІІ, прусського короля (1797–1840).
Вона стояла в гурті офіційних осіб другого рангу під великою чорною парасолю, що тримала над нею її тілоохоронець есесівка Ельза у званні обер-лейтенанта.
— Пхе, який він… закороткуватий! — вередливо скривила яскраво нафарбовані губки принцеса, як тільки-но з вагону вийшов на світ білий високопоставлений, але справді низькорослий гість. — Прямо куценький… — Показала мізинчик. — Отакусінький — отакунький…
— Моя пані явно применшує зріст нашого гостя, — майже весело відповіла Ельза. — Він і справді не відзначається зростом, але ж і не такий вже карлик. Його предок Йосип Сталін вдався дещо… е-е… низькуватим, тож всі Джугашвілі по чоловічій лінії звідтоді не мажуть похвастатися зростом.
— Хі-ха-ха!!. Далеко йому до наших бравих есесівців!..
— Тсс!!. Ніяких порівнянь! Перон і той має вуха!
— А я думала… Як великий князь, то й сам… великий, — розчаровано протягла принцеса, довгонога білявка (навіть притупнула стрункою ногою). — А я люблю… великих!
— Забувай, кого любила, принцесо! — ввічливо шикнула есесівка. — Всім і так у Берліні відомо — на жаль…
— Що… відомо? — насторожилась принцеса.
— А те, що ти, вітрогонко, надто легковажна. Нащо тобі про це ще й самій нагадувати? Крім того, герр Йосип, як представник дружньої нам країни…
— Пхе! Якогось там… князівства!
— Не якогось, а — Великого Московського. Його князівство таке ж велике за розмірами, як він сам за… зростом!
— Тсс!!. — далі розмова велася пошепки. — Зате його майбутня жона стане великою княгинею — не забувай про це!
— У якійсь там… Московії? На околиці рейху? Ви будете в Берліні, а я… Стану якоюсь… пхе… — московкою? У затрапезному, як я чула, татарському улусі?
— Московське князівство колись було татарським улусом — літ чи не тисячу тому!
— І взагалі… взагалі, що таке Московське князівство? Та ще й номер два?
— Протекторат Великої Німеччини.
— А що таке… протекторат?
— Це… форма залежності. Або держава, що перебуває в залежності.
— І все ж таки: що таке Московське князівство?
— Знайшла час і місце для політграмоти!
— А я… я хочу. Я наказую, — тупнула стрункою ніжкою, — розказати зараз же! Чуєш, Ельзо?
— Не глуха. Та гаразд. — Ельза ледве стримувала невдоволення. — Коли в жовтні 1941 року глава СРСР програв війну, фюрер дозволив руським мати лише протекторат в межах Москви та області — так зване Московське князівство!
— Чому друге князівство? А де ж перше, якщо воно було, поділося?
— Довга історія, принцесо. Ти сьогодні на цю тему прослухаєш лекцію імперських істориків, а я скажу лише коротко. Тому з цифрою "два", що вже було колись Московське князівство. Слухай, вертихвістко, — Ельза дозволяла собі й не такі пасажі у поводженні з підопічною. — Я нарочито для тебе зубрила… Феодальна держава з такою назвою виникла у Північно — Східній Русі десь у XІV столітті, виділившись як уділ Володимиро — Суздальського князівства. Поприєднувавши до себе навколишні міста Коломну, Переяслав — Залеський, Можайськ, Московське князівство почало набирати силу, побило татар Золотої Орди і зрештою в XV столітті стало ядром Російської централізованої держави. Тоді ж московський великий князь Іван ІІІ оголосив себе "государем всієї Русі".