Тоді вже й пані:
—Та нехай собі!
Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані.
Дуже вона гнівалась на пана:
—Як ти мене підвів! — дорікає. — Я сього не можу тобі подарувати, як ти мене підвів!
— А тобі, — свариться на мене, — тобі буде!
"Нехай уже буде що буде, — думаю, — та вже ми побралися!" Велико тішить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже — мій!
XL
Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду та все примовляє:
— А що? Яково тобі у замужжі? Покращало?
Як не заговорить чоловік, як не пожалує, то часом так прийде, що приміг би — крізь землю пішов. А зійдуся з ним, — весело й любо; усе лихо забуду. Тільки чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.
— Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
— А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.
— О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в бога — догани тобі та муки!.. А боронити — несила... Важко, Усте!
— Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легш.
— А може, й справді так,рибонько!
Та й усміхнеться і пожалує мене.
Так-то вже я радію, як розговорю його, розважу!
XLI
Жили ми такеньки з бідою та з журбою до осені. Тут і зчинилось...
Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тії гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, — сіла одпочити.
— От уже й літечко красне минулося! — промовила, — сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
— Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? — питає мене.
Я гляну — аж справді коло тину купка діток.
— А що, дітки? — питає бабуся, — Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.
— Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! — каже на їх бабуся.
Дітвора так і сипнула в гад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя... Загуготіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:
— А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, — тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось. Бабуся спокійненько одповіщає:
— Се, — каже, — я по яблучку діткам дала.
— Ти дала? Ти сміла? — заверещить пані(сама аж труситься). — Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!
— Я — злодійка!? — вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.
— Більш красти не будеш! — кричить пані. — Я тебе давненько пристерігаю, — аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!
— Не крала я зроду-віку мого, пані, — одмовляе стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. — Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?
— Мовчи! — писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
— Злодійка! Злодійка! — картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.
— Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані! Я вік ізвікувала чесно, пані!
— Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; пані — до мене; мій чоловік — до панії.
— Спасибі, моя дитино, — промовляє до мене бабуся, — Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
— Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Цього вже не буде! Годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:
— Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
— Ні, годі!
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан що було в його духу пригнався.
— Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук.
— От твої щирії душі! — ледве промовила пані. — Дякую тобі!.. Та чого ж ти мовчиш? — скрикнула ще голосніш. — Мені мало рук не вломили, а ти мовчиш!
— Що се поробилось? — питає пан на всі сторони у великій тривозі.
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, — такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.
— Розбишака!
— Не підходьте, пане, не підходьте! — озвався мій понуро.
— Е, бачу, — каже пан, — тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях — скільки хотя!
Пані аж верещить-
— У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
— Візьміть його! — крикнув пан на людей. — Зв'яжіть йому руки!
Прокіп не пручався, сам руки простиг, ще й всміхнувся. А Назар під той гук до мене:
— Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, — не знаю...
XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана. Довго думав мій чоловік, — далі каже:
— Устино! Сядь коло мене!
— Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! — говорю йому.
— А що я сподіяв? Будеш вільна, — от що! Будеш вільна, Устино!
— Воля, — кажу, — та без тебе! Так мені гірко стало!..
— Воля! — покрикне він, — воля!.. Та на волі і лихо і напасть — ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! Акріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його:
— Нехай вам мати божа допомагає, діти! — А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще пані не схаменулась про мене, наставляючи на дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тільки серце моє колотиться, серце моє трепечеться...
Під'їжджаємо до міста. Пан закурів коло нас і випередив. В'їхали в місто. Хутко проторохтіли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокіп мою руку:
— Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
— Не вдавайсь у тугу, — каже Назар. — Біс біду перебуде: одна мине — десять буде.