— Ну, Котику, сьогодні ти грала, як ніколи,— сказав Іван Петрович із слізьми на очах, коли його дочка скінчила і підвелася.— Помри, Денисе, краще не напишеш.
Всі оточили її, вітали, дивувались, переконували, що давно вже не чули такої музики, а вона слухала мовчки, ледве посміхаючись, і на всій її постаті було написано торжество.
— Прекрасно! Чудово!
— Прекрасно! — сказав також і Старцев, піддаючись загальному захопленню.— Ви де вчилися музики? — спитав він у Катерини Іванівни.— В консерваторії?
— Ні, в консерваторію я ще тільки збираюсь, а поки що вчилася тут, у мадам Завловської.
— Ви скінчили курс у тутешній гімназії?
— О ні! — відповіла за неї Віра Йосипівна.— Ми запрошували вчителів до себе, в гімназії ж або в інституті, погодьтеся, могли бути погані впливи; поки дівчина росте, вона повинна бути під впливом самої тільки матері.
— А все-таки в консерваторію я поїду,— сказала Катерина Іванівна.
— Ні, Котик любить свою маму. Котик не стане завдавати папі й мамі прикростей.
— Пі, поїду! Поїду! — сказала Катерина Іванівна, жартуючи п капризно, і тупнула ніжкою.
А під час вечері вже Іван Петрович показував свої таланти. Він, сміючись самими тільки очима, розповідав анекдоти, сипав дотепи, пропонував смішні задачі і сам же розв'язував їх, і весь час говорив своєю незвичайною мовою, виробленою довгими вправами у дотепності і, мабуть, давно вже звичною для нього: величенський, непоганецьки, по колінах вам дякую...
Але це було не все. Коли гості, ситі іі вдоволені, юрмились у передпокої, розбираючи свої пальта й палиці, навколо них метушився лакей Павлуша, або, як його звали тут, Пава, хлопець років чотирнадцяти, стрижений, з товстими щоками.
— Ану, Паво, зобрази! — сказав йому Іван Петрович.
Пава став у позу, підняв вгору руку і промовив трагічним тоном:
— Помри, нещасна!
І всі зареготали.
"Цікаво",— подумав Старцев, виходячи на вулицю.
Він зайшов ще в ресторан і випив пива, потім вирушив пішки до себе в Дяліж. Ішов він і всю дорогу наспівував:
Для мене голос твій, ласкавий і томливий...
Пройшовши дев'ять верст і потім лягаючи спати, він не почував ані найменшої втоми, а навпаки, йому здавалось, що він охоче пройшов би ще верст із двадцять.
"Непоганецьки..." — згадав він, засинаючи, і засміявся.
II
Старцев усе збирався до Туркіних, але в лікарні було дуже багато роботи, і він ніяк не міг вибрати вільної години. Понад рік минуло отак у праці й самотності; та ось із міста принесли листа в блакитному конверті...
Віра Йосипівна давно вже хворіла на мігрень, але останнім часом, коли Котик кожен день лякала, що поїде в консерваторію, припадки стали повторюватися дедалі частіше. У Туркіних побували всі міські лікарі; дійшла, нарешті черга і до земського. Віра Йосипівна написала йому зворушливого листа, в якому просила його приїхати і полегшити її страждання. Старцев приїхав, і після цього став відвідувати Туркіних часто, дуже часто... Він справді трошечки допоміг Вірі Йосипівні, і вона всім гостям вже говорила, що це надзвичайний, чудовий лікар. Але їздив він до Туркіних вже не заради її мігрені...
Святковий день. Катерина Іванівна скінчила свої довгі, нудні екзерсиси на роялі. Потім довго сиділи в їдальні і пили чай, і Іван Петрович розповідав щось смішне. Та ось дзвінок; треба було йти в передпокій зустрічати якогось гостя; Старцев скористався з хвилини замішання і сказав Катерині Іванівні пошепки, дуже хвилюючись:
— Ради бога, благаю вас, не мучте мене, ходімо в сад!
Вона знизала плечима, ніби дивуючись і не розуміючи, що йому потрібно від неї, але підвелась і пішла.
— Ви по три, по чотири години граєте на роялі,— говорив він, ідучи за нею,— потім сидите з мамою, і немає аніякої можливості поговорити з вами. Дайте мені хоча б чверть години, благаю вас.
Надходила осінь, і в старому саду було тихо, сумно, і на алеях лежало темне листя. Уже рано сутеніло.
— Я не бачив вас цілий тиждень,— продовжував Старцев,— а коли б ви знали, яка це мука! Сядьмо. Вислухайте мене.
В обох було улюблене місце в саду: лава під старим широким кленом. І тепер сіли на цю лаву.
— Чого ви бажаєте? — спитала Катерина Іванівна сухо, діловим тоном.
— Я не бачив вас цілий тиждень, я не чув вас так довго. Я палко хочу, я жадаю вашого голосу. Говоріть.
Вона захоплювала його своєю свіжістю, наївним виразом очей і щік. Навіть у тому, як сиділа на ній сукня, він вбачав щось надзвичайно миле, зворушливе своєю простою і наївною грацією. І в той же час, незважаючи на цю наївність, вона здавалась йому дуже розумною і розвиненою не по літах. З нею він міг розмовляти про літературу, про мистецтво, про що завгодно, міг жалітися їй на життя, на людей, хоч під час серйозної розмови вона, траплялось, раптом не до речі починала сміятися або тікала в дім. Вона, як мало не всі с-ські дівчата, багато читала (взагалі ж в С. читали дуже небагато, і в тутешній бібліотеці так і говорили, що якби не дівчата і не молоді євреї, то хоч закривай бібліотеку); це безмежно подобалось Старцеву, він, хвилюючись, завжди питався в неї, про що вона читала останні дні, і, зачарований, слухав, коли вона розповідала.
— Що ви читали на цьому тижні, поки ми не бачились? — спитав він тепер.— Говоріть, прошу.
— Я читала Писемського.
— Що саме?
— "Тисяча душ",— відповіла Котик.— А як смішно звали Писемського: Олексій Феофілактович!
— Куди ж це ви? — жахнувся Старцев, коли вона несподівано підвелась і пішла до будинку.— Мені треба поговорити з вами, я повинен з'ясувати... Побудьте зі мною хоч п'ять хвилин! Заклинаю вас!
Вона зупинилась, ніби бажаючи щось сказати, потім незграбно сунула йому в руку записку, і побігла в дім, і там знову сіла за рояль.
"Сьогодні, об одинадцятій вечора,— прочитав Старцев,— будьте на кладовищі біля пам'ятника Деметті".
"Ну, це вже зовсім нерозумно,— подумав він, опам'ятавшись.— До чого тут кладовище? Навіщо?"
Було ясно: Котик пустувала. Кому, справді, спаде серйозно на думку призначити побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду? І чи подобає йому, земському лікареві, розумній, солідній людині, зітхати, діставати записочки, тинятися по кладовищах, робити дурниці, з яких сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? Так думав Старцев, блукаючи в клубі навкруг столів, а о пів на одинадцяту несподівано взяв та й поїхав на кладовище.