І
Було се одної прекрасної весняної неділі. Празнично та велично сходило сонце над великим подільським селом Сухобабами. Празнично зеленіли верби понад невеличкою болотяною річкою здовж села, в котрій уже плюскоталися стада панських качок. Празнично шумів ліс на невеликім горбику оддалік села, і празнично загули необавці опісля церковні дзвони. Все в селі, від чисто вибілених хат аж до дітей, прибраних в білі сорочечки, так і промовляло, що нині якесь свято, — не проста неділя, а якийсь особливий празник.
От посипались із хат люди до церкви, всі повдягані в що хто найліпшого мав; от потяглась і дітвора довгим шнурком із школи під проводом нестарого ще, але, очевидно, недужого на груди учителя. Панотець не виходять ще на службу божу, то й народ стоїть попід церкву, гуторить, деякі регочуться, жартують, — а всі хвиля від хвилі звертають очі то на дорогу, то на панський двір на кінці села, на видному горбі, в вінку старосвітського густого та величезного саду.
— Го, го, вже Каролько браму відчиняє! Їдуть, їдуть! — роздався нараз гомін, заметушились люди, а котрі були менші ростом, почали спинатися на пальці, немов надіялись побачити бог зна яке диво.
— Три! п’ять! вісім! аж десять повозів! Десять повозів! А панства, панства! І пан маршалок, і нашого пана брат! І стрий! І панство з Бурчалова, і з Паляничина, і з Грабників! А дивіть, дивіть, на місток повернули! Н-на, от тобі раз! В переднім повозі коні стали! Гу, як дуба стають, не хочуть іти! Ха, ха, ха! Місток діравий, — видно, дуже панськоваті луп’ярі, не привикли до нашого сухобабського містка! Нічого, нічого, нехай привикають! Але-бо завзявся пан дідич: "Не буду направляти ані допомагати до направи, то до мене не належить!" Ну, добре, — ми направили так, як нам треба, наші коні не бояться ходити і діри вміють обминати, — а як собі там його панські коні підуть, то нас нічого не обходить.
Отакі, голоси і виклики роздавалися з-посеред зібраної коло церкви товпи народу сухобабського, а послідня замітка була привітана загальним вибухом сміху. Церков стояла на високім горбі понад селом, так що з-перед неї видно було мов на долоні все, що діялося на селі, а особливо на дорозі.
— Ха, ха, ха! Дивіть, дивіть, фірмани позлазили, позатулювали коням очі і так ведуть їх через міст! І другий повіз так само! І третій!.. Ну, попереїздили. Але то пан лютий буде! Війте, гей, війте, — та ви не маєте ту чого й стояти, на очі йому показуватися! Наганьбить вас перед усім панством і перед маршалком повітовим!
Але слова ті були на вітер сказані. Війт і сам знав, що його чекає; він надіявся, що панство підуть до церкви піхотою, і тим потішався, але скоро побачив, що їдуть, то зараз же, не дожидаючи служби божої, дав тягу в поле, та так, щоб ніхто й не бачив, куди він подівся.
Але от вийшов панотець, молодий ще, низенький і худенький панотчик, обіч нього висока, товста і повновида паніматка, а позад них здоровенна і товста, як прикадок, мати паніматки, або, як її жартом в селі називали, сухобаба. Вони всі троє йшли спішно; панотець почув уже, що панство їде, і квапився стати на службу божу, заким вони прибудуть. Наново заревли дзвони на дзвіниці, заметушились люди, і старші, хрестячись, поперли до дверей церковних, котрі відмикав паламар. Але, хоч двері були відчинені, ніхто не входив перший; всі розступилися широко в дві лави, щоб пропустити панотця і його дам. Мужики цілували панотця і паніматку в руки і низько клянялись сухобабі, а за її плечима покивували головами, сміялись та перешіптувались деякими не зовсім делікатними жартами.
Звільна наповнювалась церква народом; велика ще купа, особливо молодшого покоління, стояла під церквою і слідила за довгим рядом пишних карет та повозів, що, поблискуючи лакированими пудлами та срібною упряжжю коней, побризкуючи дзвіночками, та дзоркальцями, та ланцюжками, звільна котили по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих, а притім боязливо якось поглядаючих дітей та жінок.
— А що, чи я не казав, — заговорив з усміхом один парубок. — Глядіть, насамперед завертають до коршми! Насамперед коршму навідати, а потім церкву!
— Ну, се так і годиться, — підхопив другий. — Не знаєш, як то кажуть: Kiep świat, propinacja grunt*.
— Вже то нема що казати, наш пан тою своєю коршмою так хвалиться, як жид пархами. То у него не коршма, а "касино", — і таблицю таку казав прибити, — і жида нема, тілько свій двірський посіпака, — а сивушище таку, пек їй, продає, що вип’єш чарку, то хоч по стінах дерись, така недобра! І ще й жалуєсь, що люди волять з Бурчалова від жидів брати, ніж у него!
— А я думаю, — сказав один старий чоловік, — що коли наш пан такий дуже "постемповець" (він сказав се слово з якимсь особливим притиском, очевидно, передразнював пана, так що всі присутні аж залились сміхом), то нехай би і коршму свою скасував, і горівки зовсім не курив. Однако жалуєся, що за одну гуральню сім раз більше акцизу платить, ніж податку з усіх своїх грунтів. Я би, бувши ним, не платив би і не курив би.
— Е, нанашку, — підхопив один парубок, — та бо ви забуваєте, що то належить до "хавтурної місії", як він каже. Гуральня мусить бути, бо то найкраща галузь домашнього промислу, ну, а коли вже пан дома промишляє над тим, щоб горівку зробити, то мусить же промишляти й над тим, щоб її хлопи випили. От вам і коршма, і касино!
— Та про яку се ти хавтурну місію плетеш, дурний Климе, — крикнув хтось ззаду. — Культурна, дурний, культурна.
— Ні, політурна, — крикнув хтось інший. — Знаєш,політура що?
— Та най там буде, яка хоче, — сказав перший парубок, — але я тілько одно рад би знати: чи до тої місії також належить пси людські по полю стріляти, чи ні? Адже позавчора виходжу в поле, пан іде з стрільбою. Думаю собі, — може, на полювання, вклонився та й кажу: "Боже помагай!" Не відійшов я й на сто кроків, аж чую позад мене: бумс! Озираюся, а то наш Босий, — знаєте, той червоний наш песо́к, — лиш раз дзявкнув, аж підскочив, та й бац насеред поля. Прибігаю, — ого, лиш кров булькоче. А пан уже дальше пішов, та тілько обернувся та й крикнув до мене: "А нех ми жито не толочить!". А там і жито таке, що й курки не закриє! Став я, аж мене серце заболіло: такий песик добрий був та чуйний, — і позавидів ворог!