Така вигадка подіяла з бажаним успіхом. Бомбами запалено в замку будівлю в багатьох місцях, і весь замок наповнився полум’ям, а гасити його було неможливо із-за гарматних ядер. Поляки задля власного порятунку вирішили зробити вилазку з наміром запалити Спаську дзвіницю і церкву або при невдачі рятуватися втечею. І так, відчинивши вони замкову браму, рушили з неї товстою колоною на місто, а Золотаренко, теє запримітивши, дав час витягнути колону свою подалі і тоді ударив на неї з трьох сторін, і по одному лише пострілі з обох сторін почалася січа шаблями і побивання списами. І це скоро подолало ворога, котрий винищений був майже без остачі, і замок з містом і всією приналежністю дістався переможцям.
Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студені, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті, під час польського свята Трьох крулів (королів), коли польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з’явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на мінській дорозі, і вони після малого спротиву змушені були здатися в полон, і сих полонених разом з полоненими гомельськими числом до трьох тисяч відправив Золотаренко зі своїм конвоєм до царя в Смоленськ, сповіщаючи про всі успіхи своєї зброї. Цар, дякуючи Золотаренкові за його такі великі і відмінні подвиги і успіхи військові, прислав йому багаті дарунки і похвального листа з особливим признанням за ретельність Юрія Хмельницького, Золотаренком відмінно рекомендованого.
З польської сторони упродовж минулої кампанії ведено війну в усіх місцях оборонну, і трималися війська польські самих лише міст та дефілей; а на 1656 рік зібрались поляки відкрити кампанію наступальну; за цим планом верховний воєначальник їхній князь Радзивілл з численною польською армією, виступивши з Литви, спрямував похід свій на Білорусь. Наказний гетьман Золотаренко, розвідавши про рух армії польської, в березні місяці того року перейшов ріку Дніпро і об’єднався з військами великоросійськими, що були під командою князя Хованського і прийшли до нього від міста Могильова. В тих поєднаних силах рушили обидва воєначальники до річки Березини назустріч польській армії і, знайшовши її розташованою над тою рікою, заатакували з двох сторін. Битва була довга і завзята. Князь Радзивілл, часто міняючи і підкріплюючи свої лінії, тримався завжди чагарів та лугових понад річкою западин, і тому артилерія об’єднаних росіян слабо діяла на ворога. І Золотаренко, згодивши Хован-ського, пішов у наступ піхотою своєю на самий центр ворожих ліній, на які, зробивши один постріл з мушкетів, ударив списами і, перекинувши лінії, погнав ворога з місця баталії до ріки і мостів, на ній утворених, побіля яких через тісноту та нездатність до оборони страшної завдано полякам поразки. Ті, що врятувалися від убивства, чимало перетопилося в річці, а решта загинули на місці; табір ворожий з усіма запасами і вся артилерія з її снарядами дістались переможцям, а ворог, забравшись набутками своїми за річку, поруйнував і попалив на ній мости і в повному безладді втік досередини Польщі.
Розбивши армію польську, поділились війська російські, як і раніше, на два корпуси; і вони, переходячи решту Білорусі, вступили до Литви: Золотаренко, тримаючись з козаками середини тих провінцій, а князь Ховайсь —кий з великоросійськими військами ішов прикордонною стороною від Ліфляндії та Курляндії. В проході їхньому не показувались жодні корпуси польські в полі, а лише тримались війська їхні при містах та укріпленнях; і воєначальники тії, завдаючи поразки всюди польським гарнізонам і засідкам, де їх лише не знаходили, брали притому білоруські та литовські міста та містечка без подальших труднощів. І таким чином, заволодівши цілковито всією Білорусією і більшою частиною Литви, підкорили в них побіля двохсот міст, містечок та укріплених замків; і за утримання військ від грабунків, правами військовими за спротив дозволених, стягнули з громадян контрибуцію, а особливо з міст найзначніших, як ось: з Вітебська, Полоцька, Мінська та інших. Нарешті, зійшовшись обидва війська до столичного литовського міста Вільна, облягли його з усіх боків і через упертість гарнізону та громадян тамтешніх, що роздратували росіян більше підступами та обманами своїми, учинено на теє місто генеральний од усього війська руського приступ. І як приступом тим усі війська польські, що на валах та бастіонах міських були, побито і перекинуто, то, сховавшись вони всередину міста, стріляли з будівель на війська руські, кидали на них всілякі тягарі і обливали їх окропом у проході на вулицях. Саме тому змушені були росіяни запалити місто з усіх боків і обернути його на попіл та руїни, а народи, що втікали од полум’я, кого побито, а решта розбіглися та сховалися поза містом. І так Вільно через злісність та нестатечність громадян своїх зазнало такого удару, якого росіяни йому ніколи не готували і в гадці не мали.
Цар Олексій Михайлович, отримавши од воєначальників своїх Золо-таренка і Хованського вісті про підкорення державі його всієї Білорусії і більшої частини Литви, того ж 1656 року повернувся із Смоленська і Вязьми, де він тоді перебував, до столичного міста Москви і там, влаштувавши великі урочистості і зібрання всіх царствених достойників, по відспівуванні з ними в церквах вдячних Богові молебнів з биттям у дзвони і гарматною стріляниною возсів тріумфально на трон царський і в присутності всього урядового, духовного і світського синкліту прийняв на себе титул царя і самодержця Великої, Малої і Білої Росії, а об’єднано кажучи, царя всеросійського, про що тоді ж проголошено в столиці і оприлюднено грамотами в провінціях зі дзвонами та стріляниною. І з тої пори почались і затверджені назва Росії і титул царя всеросійського; попередній же титул царя московського облишено і поміщено в грамотах поміж титулів провінційних. Цар з цим новим титулом послав передовсім вдячні грамоти до гетьмана Хмельницького за його розпорядження у війні і за мужнє воїнство, а до наказного гетьмана Золотаренка і князя Ховансько-го — за великі їхні подвиги та успіхи військові, за які вислав їм багаті дари та інший пошанівок, звелівши притому зоставити при границях та фортецях гарнізони, а самим повернутися на зимівлю всередину Білорусі.