– Моя великодушність тут не поможе. Рятує вас те, що ви прийшли. Я писала не тільки вам… Іншим також писала…
Цього могла б і не згадувать. Яке діло, кому й коли вона писала.
– Іншим, мабуть, далеко, сказав він.
– Але чи ж не гарний вечір? Жалієте, що ви прийшли?
– Я ще надто молодий, щоб жаліти, – відповідає він, мов мудрець.
– Ні. Я знала, що буде гарна вечірка. Наші хлопці могли б тут бути.
"Наші хлопці". Хто ті "наші" хлопці? О, Боже, як то все комплікується, скільки зайвого, нікому непотрібного. Настя пропонує сісти. Добре. Залишімо ту башту з слонової кості і поміняймо її на скромний стілець, що отам стоїть ще вільний. Вечір гарний. Багато барв, багато звуків, але публіки все таки не так багато. Василь і Настя сіли саме перед тим, як на сцену довгою строкатою чергою входить хор. Барвистий інструмент звучав на цілу залю. Багато очей і вух видивлялося і вислухувало…
Та сама стара історія. Діва без мужа родила сина. Сталось це в яслях на сіні між вівцями, козами та пастухами. На небі з’являється ясна зоря. Зі сходу йдуть поночі спотикаючись, тріє царіє. Вони несуть ливан, злато і кадило. А Ірод безбожний дуже злобний став. Він по всьому царству військо розіслав. Казав діток убивати, кров невинну проливати, Христа шукати… І все те саме. І матки, що плачуть-ридають. І янгол, що веде Марію з Йосипом через піски і Пустелі до Єгипту. А одночасно ввижається образ, що висить у кожній церкві на іконостасі. Все там висловлене барвою. А тут звуком. Стара історія, а не можна її ніколи забути. Про неї говорять і говорять роки, віки, тисячоліття, і нікому вона не набридне.
Це Василя заспокоює. У нього схвильоване серце, воно дзвінко стукає в стінки своєї в’язниці, бо чує, як до нього вривається якийсь ворог. Але звук і барва лагіднить стан. Він може, наприклад, не торкатися її сукні, а цим самим уникнути, безпосердньості. Все таки між ним і нею маленький простір, а це багато значить.
У перерві між співом і танцями вони відходять на бік пройняті патосом мови. Це завжди так буває. Треба тільки почати, підкласти якусь іскру… І тоді вже піде. Настя пригадала, що він колись згадував їй про цікавих жінок. Її цікавить, наприклад, така Марія Башкирцева. Чи чув він про таку?
– Чув. Вона залишила цікавий щоденник…
– Одне скупчене, миготливе життя… Якийсь екстракт… Не думаєте, що це гарний приклад? – питає Настя.
Василя це цікавить.
– Можливо, – каже він. – Але мені такі речі незнайомі. Скільки вона жила?
– Двадцять чотири роки… І за той час встигла бути співачкою, маляркою, письменницею, кілька разів кохати і то виключно принців, вивчити серію мов, читати Платона в оригіналі і поривати на маскових балях серця ловеласів… Хіба це не цікаво?
– Безперечно, – погоджується Василь…
– А як ви, Василю, ставитесь до жінок?
Це ще питання. Василь тут зовсім безрадний. Він майже над цим не думав. Питання поставлене надто категорично. Він щойно думав про Марію, яка тікала з дитиною до Єгипту.
– Ваше питання мене заскочило. Я ще про ці речі не думав…
– Але ж ви багато читаєте.
– Безперечно. І в книгах завжди є жінки. Це так. Але спитайте мене, котра може бути моїм ідеалом…
– Це дуже цікаво, – сказала Настя. – Власне, Василю, цікаво. То ж саме цього книга вимагає. Автор дає не слово, а людину. Ні?
– Можливо так.
– І який вам автор найбільше промовляє до душі?
– Мабуть Гамсун…
– Цікаво, чому?
– Чистота, – коротко відповів Василь.
– А наші? Наприклад Винниченко?
– Добре. Але трохи якесь усе з химерою. І не завжди для мене зрозуміле…
– А як вам його жінки?
– Признатися? Це розуміється смішно… Мені хотілось би знати таких. Але я б ніколи таких не покохав…
– Чому? Чому, Василю? – щиро здивувалась Настя.
– Не знаю. Це ось таке почування…
– А читали ви Кобилянську? " Царівну?"
– Напевно.
– Ну, і?..
– Не знаю… Панно Настусю… Я не можу сказати. Для мене це не аналіз, а почуття. Кажу вам так, як є. Скажіть мені краще ви… Чому, наприклад, наші письменники вигадують жіночі постаті в своїх романах?
– Ви так думаєте?
– Таке у мене враження.
– От, я також не знаю, як на це відповісти. Можливо, у нас ще не створився тип жінки…
– Як то не створився? У життю, чи романах? – зацікавивсь Василь.
І поки в залі роблять порядок, вони ходять взад і вперед по коридору, оминають пари молодих людей, які сміються та бавляться, і по-своєму формують майбутню українську жінку. Кожний висловлює свій погляд. Типом Василевої жінки є Анна Кареніна. Настя погоджується, але це тип аристократки. Твориться нова верства людей… Василь одразу висловлює думку, що та нова верства мусить знов повернутись до аристократії. Інакше життя не може йти. Жінки старої Греції і римські матрони не сміють уступити місце гуріям, що тягнули на Версаль гармати…
Але Марія Антуанетта? Хіба це ідеал суспільства? Можливо, ні. Це тільки стичність крайностей. Це, зрештою, королева. Але жінка в кепці, в шкіряній куртці з наганом, що розстрілює інших жінок, – це мусить минутись так само скоро, як воно приходить… Буря ломає столітні дуби і підносить з землі сміття і було б дуже прикро, щоб те сміття стало оздобою великої природи. Це не Василеві слова. Василь на таке не одважився б. Це він десь вичитав. Але ці слова Насті подобаються. Вона над цим уже думає. Низи, низи… Все низи, все виповнює наш національний організм. А де ж верхи? Він і вона ступають в ногу. Походять і повертаються. На чолі у них знак думання. В залі вже заграла оркестра і почались танці. Коридор майже спорожнів, і вони можуть говорити вільніше.
Згодом переходять на іншу тему. Кохання. Вічне й незмінне… Аристотель-мудрець і Аглая. Беатріче і Данте… Василь і Настя. Непомітний дотик двох істот – його – її, перемінна гра, горіння нервів, душ, і дим, і чад, і муки Танталові, і райська насолода… От, говорить Василь піднявши голову, ніби перед собою бачить огненний знак запитання. Хто може розгадати це? Люди говорять – природа… Природа. Приваба, дурман, запах душі, барвистість квітки… Очевидно, що так. Безперечно…
Але до цього звичайного закону розмноження втручається закон трагедії, добра і зла, мораль і навіть політика. Ну? Настя ступає і дивиться на кінчики своїх блискучих черевиків. Музика грає, і вальс бушує по всіх кутках. Поставлене "ну" чекає на відповідь. Що скаже вона? Яким лицем обернеться? Уста її складаються ніби для поцілунку. Очі блищать, ніби в них засвічено більше огнів, ніж звичайно. В її голові роїться думка, але одночасно, майже з того самого джерела вилонюється почуття, і їй здається, що шкода цей добрий, тонкий запах душі прикривати холодними дотиками думки. Вона це і висловлює Василеві, який з нею цілком погоджується… Кохати, це значить – зробити кругосвітню мандрівку.