Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени — ранньої.
...Над заводом знову думало небо — темно, недосяжно.
Секретар сказав:
— Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!
Його спитали:
— А я?
— І твоя.
— А я?
— І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
— І їхня?
Всі подивились і подумали, а секретар кинув:
— Це гість.
А Остап п'яно й нахабно засміявся:
— Це той, як його... як ото мітинг був...— попутчик. Ха... ха...
Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:
— Нічого, хоч попутчик, зате дорогий,— і похлопав Юрка по спині.
...Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
...Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
"...Попутчик... так..."
Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне — ми. Ми — король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою — непереможною, всесильною.
"Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — у заводі".
...У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.
"Попутчик... так..."
Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина... Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала — на зовнішнє повітря.
Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:
— Е-ех!
Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще:
— Подавай! Подавай!
Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була біла курява, а в ній казковий велетень — Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:
— Держи!
Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.
— Гата!
"Попутчик... так..."
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під серцем — так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
— Закуримо?
— Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
— Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали...
Вони були люди різні, люди однакові.
...Залізо співало...
Люди жили не тільки в заводі — і за заводом. Люди — не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кінець етюду. Як жили інші — про це в другий раз).
...Блимали червневі зоряниці — це зорі. Палав краєвид — за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостій ранку з заводу.
У кімнаті був він, Юрко і Наталка — червона, горіли очі. Підвела очі від книги.
...Гарно...
— Вам подобається книга?
— Мені подобається книга.
— Він подумав і взяв її за руку.
— Гарно?
— Гарно.
Він сів біля неї:
— Гарно?
...Були останні дні червня, запашні, в садку куделів цвіт, летів.
Зацвіла метелиця — літні курделі.
Держав її руку, вона знизила вії.
Він зрозумів, і йому забилось серце.
...Проходила літня метелиця, а в кінематографії грала музика — міщанський мотив: присмерк, будні, зажури, як до революції.
Пересипались дні, пересипались тижні: у кошику часу — сині ночі, далекі зорі, рожеві дороги, бузкові ранки.
І прийшла неділя. Наталка сказала:
— Ходімте на берег Торця.
(Остап пішов до фабзавкому).
Юрко:
— Ходімте!
Сказав просто, було не просто.
Пішли левадою. Наталка сьогодні надто весела, сміялась, і стан їй манливо колихався. Була, як і завжди, босоніж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зійшли на стерню, Наталка сіла на землю й рішуче заявила:
— Я далі не піду.
Юрко сказав:
— Ходімте, товаришко.
Наталка сказала:
— Не піду! Не піду!
Він знав, чого вона хоче, і з незадоволенням кинув:
— Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тоді вона підхопилась:
— Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срібно-лускової ріки. Підбігли до верби, що самотньо на березі Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сіли в тіні лапастої гілки на піску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дівчиною хотіла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як біля неї виріс директорів син.
— Тепер, кажуть, за кордон утік. Він хотів зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потім вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
...Біля Торця вогко, а тінь од верби до західсонця лапастіша, густіша. За Торцем широкі мовчазні поля. Сонце мжить золото на ріку. Полями йде легкий смуток.
Юрко сів біля Наталки, обняв її однією рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Він узяв її за талію — вона не говорила. Він поцілував їй шию — вона не говорила.
Юрко подивився назад — було широке поле, і все було видно. Вони сиділи цілу годину — так.
Вона не говорила.
Юрко думав її схилити на землю.
Тоді на ріку упала із сходу синя тінь — ішла ніч.
І сказала Наталка зажурено:
— От я вже й забула. Ніяк не запам'ятаю емісію й девальвацію. Оце з півгодини думаю — де те, де інше! Думаю, думаю і ніяк не пригадаю.
Тоді Юрко раптово підвівся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
— Пора додому.
...Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): "...досі почуваю гармати, досі бачу барикади. Клянуся, що комуніст. Я не винесу цієї тиші. Припустім, я не пішов на завод. Ну? Я завідував би райрибою. Ти розумієш — райрибою! А може, райсіллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухів... А на заводі я теж не можу — тут треба марудної праці, а я не можу. Я досі почуваю гармати, а завідувати райрибою я теж не можу. Я..."
Він (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночі тривога і гули гудки — на заводі пожежа.
Остап прийшов пізно — тільки-но ліг. Підвівся, розбудив Юрка:
— Пожар!
— Де?
— На заводі.
Юрко сказав:
— Я захворів, я не піду.
Остап одягався, скаржився:
— Поставлять його за інженера, а воно ні бе-бе. От і пожар.