Арештанти забрали своє господарство і ввійшли до казні, немов до темної студні. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, загримали ступні поліціянтів, чимраз то віддаляючись горі коритаром — і все стихло, все змовкло, замертвіло. I в казні було тихо, темно, страшно. Арештанти переводили дух, стояли кілька хвиль нерухомо, немов ті засуджені на голодну смерть, котрих іно що вкинено до глибокого підземного льоху. В ухах їх ще дрижали тони дзоркання ржавілого заліза, скрип ключа, лопіт колодки,— — дрижали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом,— а серця бились голосно, тривожно, немов шептали якусь вість про нове горе.
IV
Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як тут поводитися в новім світі.
— Га, злодій Панило, кості би му покришило! — крикнув він люто, обернувшися до дверей, але майже в тій самій хвилі зареготався.— Ха, ха, ха! Ото шукав, ото шукав старий чіп, а фігу найшов! О, погди, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень як ти мудрець.
Тота думка, видимо, відживила Владка Завадовського. Він вхопив легко, мов перо, свій величезний і тяжкий сінник і кинув його на тапчан, стоячий під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і ложку поставив у кут на примурок залізної печі, а потому без ніякої просьби поміг Новітному положити його сінник на тапчані, між тим коли Кеслер мучився, двигаючи свій сінник догори.
— Цюєте, ви добгий цьоловік, помозіть мені! — сказав він до Владка. Той прихопився, і одним махом сінник Кеслера лежав на своїм місці.
— Ну, ти, коминар, чого стоїш,— миски си поскладай он там на примурок, простирало, коц, сорочку — все си возьми на ліжко! — порядкував Владко, котрий від першого разу немов обібрався бути "цімеркомендантом" у казні. — А ви також,— сказав він до Кеслера,— зробіть якийсь порядок, най ту миски не лежат насеред хати, бо ще хто розтолочит!
В казні було вже майже зовсім темно, особливо при першім вході бачилося арештантам, що не побачать в ній нічого, окрім одного віконця над своїми головами. Віконце тото було не більше як півтора квадратової стопи за обширне закратоване грубезними залізними штабами, переплетеними навхрест, і на доброго півтора сажня віддалене від підлоги казні. Воно виходило на подвір’я, до котрого припирали сліпі мури містових камениць, і арештанти не могли з долу бачити крізь нього нічогісінько, окрім тих мурів і маленького крайчика неба поза ними. Але тепер вони не бачили зовсім нічого задля густої сніжниці, — віконце в їх очах було лишень великою сірою плямою, дрібочку світлішою від нутра самої казні.
— А, то злодій Куфа, тріс би! — проговорив Владко, поглянувши безнадійним оком на тото високе віконце. — Не мав мя де запхати, та ту, до тої ями! То пся кров одна — ні виглянути, ні годину на ратуші побачити,— нічо, лиш той мур та й мур, мов старої баби хіхлянка!
— Ге, ге, ге! — всміхнувся Кеслер на той солоний Владків дотеп. — Ні, знати, — ту, бацю, і вдень так само ніцього ні видати, як тепер! Ой, вай мір geschejn!* Як ту висидіти у таке ями!
Івась тим часом скулився з холоду і тривоги і сів собі на свій сінник у кут, завинувшися коцом. В казні не топлено, бо дотепер вона кілька день стояла пуста. Івась, сидячи в кутику, напружав свої очі, кілько міг, щоби розглянути вигляд казні. Але, крім білих стін, склепленої луковато повали і чорної залізної печі з примурком у противнім куті, не міг добачити нічого. Його вдарив тілько немило сильний сморід людських екскрементів, але він не знав, відки той сморід походить.
— Ов, ци не відотканий ту кибель! — похопився й Владко. — Що за такий смрід проклятий! — Він почав мацати поконець Кеслерового тапчана, де правдоподібно мусив стояти кибель (іншого місця вільного не було).— Та бо й мере, що розтворений. А пук би-с, злодію якийсь! А дивіт,— виходила відси бестія якась та й отворила кибель! А пахло би ти так з рота, як з того кибля!
Івасеві прикро робилося, коли слухав таких проклять з різних гидких слів, котрі за кождим поступом сипалися з Владкового рота. Правда, такі прокляття і слова не були для нього новиною,— у свого майстра мав він час їх досить наслухатися,— але що ж, коли ніколи не міг до них привикнути. Все вони разили його, кололи його слух, наповнювали якимось зогидженням.
"То мусить бути дуже зопсутий чоловік, коли так клене і такими словами говорить,— подумав він собі наївно. — А як я тут з ним побуду довго, то, може... може, і я такий самий стану!.."— В його серці щось болісно заскиміло, — згадка про матір, про сестру, котрих він так дуже любив, прошибла його великим жалем! Ох, вони помліли би, якби знали, з якими людьми приходиться йому жити, яких слів приходиться йому слухати, — та й за яку вину!.. Що з ним сталося! Яка погана сила підвела його на погане діло, на крадіж! Що скаже його мама, коли о тім дізнається? А дізнається певно, — сумніву нема. Майстер ще нині сам їй то скаже. Ох, нащо він дожив того! Най би вже сам терпів і мучився в тій поганій смердячій ямі,— за що ж мусить і його мати, і його сестриця терпіти через нього!.. Івася дуже мучили подібні думки. Грижа, мов фалі під час бурі, то опадала і немов щезала десь у безвісті, то знов, ще з більшою силою, ніж уперед, бурхала, заливала його серце. Вона враз із усіма поганими та страшними вражіннями нинішнього дня так ослабила його, що він, скулившися в своїм кутику, сидів недвижно, мов дерев’яний, і тільки очима поводив по казні, дивлячися не без страху і зачудування на те, що робив Владко і Кеслер.
— Та сцьо, не знати, ци дадут нам ту що нині їсти?— питав Кеслер. — Я такий голоден, так-єм ся вимерз, сцьо стгах! Бодай на них усіх зайшло капурес, сцьо вони нас так довго дегзяли в тій поганій клітці!!
— О,— сказав насмішливо Владко, — таже ще нам нині прийдут два книдлі! Буде що їсти.
— Два книдлі? Які книдлі? — спитав поквапно Кеслер.— На нас тги — а тілько два книдлі!
— Тілько два,— ха, ха, ха! — реготався Владко.— Ну, але теньгі, не бійтеся!
— Ну, сцьо таке, які книдлі? — скрикнув уже гнівно Кеслер, котрий побачив, що Владко сміється з нього.