Тремке натхнення віддзвеніло,
застигло в мудрій вірша брилі.
Твоє чи не твоє це діло,
ти сам збагнути вже не в силі.
Крізь гамір дня незмінне "завжди".
Заснеш, заснеш без зір, поете,
життя на звуки розмінявши,
мов золото в дрібні монети.
ARS POETICA[66]
Мініатюри сонця – яблуко натхнення
на дереві життя – на дереві мистецтва,
і творчість, наче присуд, творчість невмоленна,
і з світом торг красою – муз скупих купецтво.
За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій
узором кола вчить про досконалість міри.
Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi[67]
із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.
І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами
краси помильні судді і відважать смуток,
діапазон п’яніння, думку, слова гаму,
а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.
ARS CRITICA[68]
Мистецтво – що ж?
Це надаремне
в дно дня, дно дна сягати словом,
в ядро ціляти світла темне.
Ні, не чорнила – треба крові!
Хай ваші терези розумні
відважать форму, зміст, прикраси,
достоту зміряють безумне
і скажуть: небагато важить.
Хай!
Але в те сутнє, в дно дна срібне
не сягнуть мірою ні разу
і сятимуть, мов царство мідне,
ці строфи щільні і доцільні,
ці строфи – формули екстази.
ДРУЖНЯ ГУТІРКА
Поезія?
– Ні, не питай,
який рецепт її есенцій!
П’ючи свій золотавий чай,
так пробалакаємо день цей.
Узори гарних слів, мережка,
екстракти мови в срібній чаші —
хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий, стежка!
Символіка завбога наша,
і орнаментика засіра.
Де ж міра мір, єдина міра?
Чай процідивши, попрощавшись,
розходимось. Ніч – чорна мушля,
ті самі зорі в ній, що завжди,
той самий захват серце душить.
Тоді, чужі дрібній прикрасі,
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі,
б’ють, мов джерела животворні.
ПОДВІЙНИЙ КОНЦЕРТ
Коробка радієва й квіття.
Крізь чорну скриньку йде музика,
і душі квітів світлом світять,
що з нього ясність б’є велика.
Дрібненька флота звуків, човен
мелодій на морях етеру
і світла з квітів вечір повен
змінив кімнату в чар-печеру.
А знизу під концертом квіття,
мов кара за краси провину,
жде кіш подвір’я – царство сміття,
де квіти й звуки згодом згинуть.
Дивись у яму мертвих квітів!
О, чи зумієш, майстре сяєв,
своє мистецтво протерпіти?
Не тільки їх краса карає.
Друга глава
МОНУМЕНТАЛЬНИЙ КРАЄВИД
Червоні куби мурів, кола жовтих площ, квадрати скверів.
Людино, думки циркулем відмірюй зорі і міста!
На брилі брила, коло в колі, вікна понад вікна й двері,
стає на мідних сходах сонце, мов статуя золота.
Басейни – мов дзеркала нерухомі в куряві червоній.
Тут небо миється в воді густій і срібній, наче ртуть.
В зеленім полум’ї трави пасуться мармурові коні,
камінні янголи у парку металево в сурми дмуть.
Герої сходять з п’єдесталів, сиплються з пузонів іскри,
і сонце на гарматі, й прапори з музеїв у вогні,
і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом,
і їде мармуровий вождь на кучерявому коні.
ПЛОЩА ЯНГОЛІВ
Іванові Іванцеві
На площі театральній мармуровий тенор
вже двісті літ співає зорям золотим.
Коли з наказу ночі стануть веретена,
завмерлі ткальні сповиває сивий дим.
Дівчата від станків вертаються додому
і мріють в сласних снах про тенорів палких,
як пестять їх нестямно й миють співом горла
й руді коти зрадливо ластяться до них.
Господар міста – лев, що спить під арсеналом,
підводиться поволі, йде в пустиню площ.
Герої сплять, в домах розпусти ще співають,
і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ.
На площі мідних Янголів, сповитій в тишу,
коли інкавст[69] червоний розливає тьма,
історик з п'єдесталу про минуле пише
і гусяче перо мачає в каламар.
АПОКАЛІПСИС
Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети
тяжких, прирослих до землі, кам'яностопих тюрем,
і в'язнів по ночах відвідують коханки і комети,
і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.
Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.
Обличчя в'язнів миє місяць синім і холодним сяйвом,
аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.
Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
долини місяця оброслі горіховим гаєм.
Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
вода підноситься і зорі й тюрми заливає.
Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
і мотуз вішальників для живих приносить щастя.
ЗОРЕЛЕВ, АБО СУЗІР’Я ЛЕВА
Води живого срібла повні, сплять криниці ласки,
криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась.
Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки,
ні форуму марнот не будить метушливий галас.
В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку,
погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї ночі.
Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку,
повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче.
Плече в плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини,
джерела зелені із надр земних, де клекотало
хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.
На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала.
Княжна екстази – ніч – веде слова камінним гаєм
між лаври, де з листків пливе музика таємниче
і соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає.
Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе.
Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим
іржанням тужним надаремне будить дальні Трої.
З очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі.
Заходить Зорелев за тінь епохи золотої.
ЧАРГОРОД, АБО ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ МІТИ
Найблакитніше з всіх блакитних див – занебо,
що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі.
Хто-небудь зір до неба звів де-небудь,
вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче!