І враз душа Трістанова порвала
ждання шнурок, що здержував її,
і злинула, мов пташка вільнокрила,
далеко у незнанії краї…
* * *
"Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись –
Ізольда Білорука проведе.
Іменнями посестри ми з тобою
так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?
Колись і я була на час-годину
такою ясною, як ти тепер". –
"Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!"
"Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна – ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий, –
його покриє чорная коса".
[21.07.1912. К[утаїс]]