Коли б могла, зозулею туди полетіла б, замочила б бобровий рукав свій у Каялі й обмила б рани криваві на хоробрім Ігоревім тілі.
Коли б могла!
Коли б могла, зняла б руки вгору, мов ті зозулині крила, заплющила б сплакані повіки й верглася б із вежі щонайвищої буйному вітрові в обійми. Хай несе її туди, де Н'ор тепер.
Коли б могла!
Та вітер не їй, а половцям сприяє. В час боїв над Кая-лою так жваво половецькі стріли хапав і на Ігореві вої ніс, а князеві стріли на боки заносив... Мало то йому місця попід облаками буяти або на морі гратися кораблями? Чого ж він тоді княжим воям у очі пилом метав, чого ж радість її по ковиль-траві розвіяв?
Коли б могла, Дніпра-Славуту ублагала б, щоб на своїх хвилях пінистих приніс човен із її дорогим ладом від половців до затону в Почайній.
Коли б могла!
— О сонце, тричі ясне сонце! Всім тепло ти й радість посилаєш. А чого ж бо ти так невблаганно пекло тоді, як Ігор із половцями бився? Чого виссало ти останні сили з тіла його воїв, язики їм до піднебінь поприліплювало, висушені тули постулювало, що стріл з цих тул добута було годі?
0 сонце, тричі ясне сонце!
Заводить-плаче Ярославна. Коли гляне — у полі, на шляху, щось бовваніє. Коні два повагом ступають. А де ж вершники? — Вершників немає, тільки два піші коні за поводи ведуть. Коні рівно ступають, не напереміну ногами, а права передня і задня, ліва передня і задня — іно-ходці. А між кіньми — килим. Когось везуть. Живого чи вмерлого? Боже!
Княгиня хоче бігти, хоче побачити, хто на килимі, як та дитина в колисці, та ноги під нею вгинаються. Паде. Сонце крізь імлу продирається, княгиню розважує, але вона того не бачить, не чує...
♦
Вибігли дітські з княжого терему, підняли княгиню й завели до відпочивальні. Розплющила очі.
— Кого привезли? — питає.
— Твого галицького гостя.
— Данила?.. Де він?.. Ведіть мене туди... Ні, ні, стривайте на хвилину.
1 поправила вбрання на собі, очі зі сліз обтерла.
— Живий він? Здоровий? Кажіть!
— Живий, але нездужає, від ран.
— Лікар при нім?
— Лікар зілля в гаю збирає. Побігли по нього.
— Ходім!
Данило, побачивши княгиню, хотів схопитися і привітатися з нею. Але сили послуху відмовляли. Княгиня припала до нього.
— Брате мій!
— Сестро!
І довго не могли прийти до слова. Розлука, ніби той мур, розвалилася нараз, але зараз же виростала якась нова, ще гірша перегорода — свідомість, що Данило важко недужий, що вони можуть розлучитися навіки.
— Ігор де? — спитала по хвилині Євфросина. Данило жалібно подивився на сестру. Не тішиться, що
він приїхав, про Ігоря питає... Хоч воно і природно, але ж таки прикро.
— Ігор іще там! — відповів і показав рукою на схід.
— Як йому?
— Не турбуйся. Кривди не має. Його шанують, як князя й як лицаря.
— Правда? Не дуриш ти мене?
— Я ж неправди не люблю, ти знаєш. Ігор здоровий, на лови їздить, двадцять людей біля себе має. Тільки за престолом своїм і за тобою тужить.
— А рука?
— І рукою вже гаразд володіє, як колись. Тільки гляди як вихопиться з неволі і прилетить до тебе.
— Що ти кажеш?
— Прилетить. У нього там є один вірний половчанин, Овлур. Той священик, що ти його Ігореві післала, освідо-мив цього Овлура, охрестив, і тепер він душу за Ігоря віддав би. Овлур Ігореві вернутися допоможе. 1 я вже бачу, як ясно світить сонце, як Ігор у краю ріднім, як він їде поклонитися Матері Божій, як із церкви виходить, як народ його вітає, дівчата співають, князям славу віддають...
— Господи! Коли ж то буде... А що ж син мій Володимир?
— 1 ним не турбуйся. Його полюбила донька хана Кончака. В вогонь і воду за ним пішла би.
— Половчанка? — скривилася княгина.
— Половчанка, але гарна й добра душа, — потішив її Данило. — Побачиш, приїдуть обоє. До того, вже християнка вона. Не вдавайся в тугу, сестро.
— А ти?
— Я вже, Богу дякувати, тут, — сумно усміхнувся Данило. — Прийшов потішити тебе, бо туга твоя, мов той зозулин крик, аж туди до мене долітала.
— Добрий мій! — спочутливо сказала княгиня і стиснула виснажену братову руку.
— Яка там добрість! У неволі вмирати не хотів, і тільки. Задихався там. Ні для ока, ані для вуха розради не було. Куди не глянь, рудий степ, сірі вежі, незчисленні табуни коней та стада худоби. А там, у нас, Дністер, гаї, левади, пісні. Солов'їні, й людські, й дівочі.
Полетів кудись далеко очима. Ув очах вогні горіли.
— Як зацвітуть навеену сади, як вибіжать на синє небо всі зорі, які лише є, як заспівають усі солов'ї, — ех!
— А твоя пісня, Даниле?
— Вона тут! — і показав на груди. — Але я не вмру, поки її не передам тобі написану. Це пісня про Ігоря, про Всеволода, про твого батька Ярослава, і... про княгиню Ярославну. Вся наша слава й неслава, честь і гріх, провина й покаяння — всі ми в ній житимемо. 1 я теж. Хоч мене й не буде, ні в житті, ні в пам'яті людській.