Чутка про мій арешт вразила всю мою сім'ю. Марія Іванівна так просто розповіла моїм батькам про дивне знайомство моє з Пугачовим, що воно не тільки не турбувало їх, але ще й змушувало сміятися часто від щирого серця. Батечко не хотів вірити, щоб я міг бути замішаний в мерзенному бунті, метою якого було повалення престолу і знищення дворянського роду. Він суворо допитав Савельїча. Старий не потаїв, що панич бував в гостях у Ємельки Пугачова і що, мовляв, лиходій таки був прихильний до нього; але клявся, що ні про яку зраду він не чував. Старики заспокоїлись і нетерпляче стали ждати сприятливих звісток. Марія Іванівна дуже була стривожена, але мовчала, бо була обдарована надзвичайною скромністю й обережністю.
Минуло кілька тижнів... Раптом батечко одержує з Петербурга лист від нашого родича князя Б **. Князь писав йому про мене. Після звичайного вступу, він повідомляв його, що підозри щодо участі моєї в замислах бунтівників, на жаль, виявилися надто слушними, для науки іншим мене мали б стратити, але що государиня, зважаючи на заслуги й похилий вік батька, вирішила помилувати злочинного сина і, звільняючи його від ганебної страти, звеліла тільки заслати у віддалений край Сибіру на вічне поселення.
Цей несподіваний удар мало не вбив батька мого. Він втратив свою звичайну твердість, і жаль його (звичайно німий) виливався в гірких скаргах. "Як!—повторював він у нестямі.— Син мій брав участь у замислах Пугачова! Боже праведний, до чого я дожив! Государиня звільняє його від страти! Від цього хіба мені легше? Не кара страшна: пращур мій помер на лобному місці, відстоюючи те, що вважав святинею свого сумління; батько мій постраждав разом з Волинським і Хрущовим. Але дворянинові зрадити свою присягу, з'єднатися з розбійниками, з убивцями, з втеклими холопами!.. Ганьба і сором нашому родові..." Злякана його розпачем матінка не сміла при ньому плакати і намагалася повернути йому бадьорість, кажучи про непевність поговору, про хисткість людської думки. Батько мій був невтішний.
Марія Іванівна мучилася більше за всіх. Впевнена, що я міг виправдатися, коли б тільки схотів, вона догадувалася про істину і вважала себе причиною мого нещастя. Вона ховала від усіх свої сльози й страждання і тимчасом безперервно думала про засоби, як би мене врятувати.
Якось увечері батечко сидів на дивані, перегортаючи сторінки Придворного Календаря; але думки його були далеко, і читання не справляло на нього звичайного свого впливу. Він насвистував старовинний марш. Матінка мовчки в'язала шерстяну фуфайку, і сльози час від часу капали на її роботу. Раптом Марія Іванівна, що тут-таки сиділа з роботою, заявила, що необхідність її змушує їхати в Петербург і що вона просить дати їй змогу відправитися. Матінка дуже засмутилася. "Чого тобі в Петербург?—сказала вона.— Невже, Маріє Іванівно, хочеш і ти нас покинути?" Марія Іванівна відповіла, що вся майбутня доля її залежить від цієї подорожі, що вона їде шукати покровительства і допомоги у сильних людей, як дочка людини, що постраждала за свою вірність.
Батько мій похилив голову: кожне слово, що нагадувало про мнимий злочин сина, було для нього тяжке і здавалося ущипливим докором, "їдь, голубко! — сказав він їй, зітхнувши.— Ми твоєму щастю перешкоджати не хочемо. Дай боже тобі за жениха доброго чоловіка, не ошельмованого зрадника". Він устав і вийшов з кімнати.
Марія Іванівна, залишившися наодинці з матінкою, почасти розповіла про свій намір. Матінка із сльозами обняла її і молила бога про благополучний кінець задуманої справи. Марію Іванівну спорядили, і через кілька днів вона вирушила в дорогу з вірною Палашею і з вірним Савельїчем, який, силою розлучений зі мною, втішався принаймні думкою, що служить моїй нареченій.
Марія Іванівна благополучно прибула в Софію і, довідавшися на поштовому дворі, що двір перебував у той час в Царському Селі, вирішила тут спинитися, їй відвели куточок за перегородкою. Жінка наглядача зразу ж з нею розговорился, сказала, що вона племінниця придворного грубника, і посвятила її у всі таємниці придворного життя. Вона розповіла, о котрій годині государиня звичайно прокидалася, пила кофій, прогулювалась; які вельможі були в той час при ній; що зволила вона вчора говорити у себе за столом, кого приймала ввечері,— словом, розмова Анни Власівни варта була кількох сторінок історичних записок і була б дорогоцінною для потомства. Марія Іванівна слухала її з увагою. Вони пішли в сад. Анна Власівна розповіла історію кожної алеї і кожного місточка, і, нагулявшись, вони повернулися на станцію дуже задоволені одна одною.
На другий день рано-вранці Марія Іванівна прокинулася, одяглася і тихенько пішла в сад. Ранок був чудовий, сонце освітлювало вершечки лип, що вже пожовкли під свіжим подихом осені. Широке озеро сяяло нерухомо. Прокинувшись, лебеді поважно випливали з-під кущів, що затіняли береги. Марія Іванівна пішла вздовж чудового лугу де щойно поставлений був пам’ятник на честь недавніх перемог графа Петра Олександровича Румянцева. Раптом біла собачка англійської породи загавкала і побігла їй назустріч. Марія Іванівна злякалася і спинилася. В цю саму мить пролунав приємний жіночий голос:— "Не бійтеся, вона не вкусить". І Марія Іванівна побачила даму, що сиділа на лаві проти пам'ятника. Марія Іванівна сіла на другому кінці лави. Дама пильно на неї дивилася; а Марія Іванівна, з свого боку кинувши кілька побіжних поглядів, встигла оглянути її з ніг до голови. Вона була в білому ранковому вбранні, в нічному чепці й тілогрійці, їй здавалося літ сорок. Лице її, повне і рум'яне, виражало поважність і спокій, а блакитні очі і легка посмішка мали принадність невимовну. Дама перша порушила мовчання.
— Ви, мабуть, не тутешні? — сказала вона.
— Так, пані: я вчора тільки приїхала з провінції.
— Ви приїхали з вашими батьками?
— О, ні! Я приїхала сама
— Сама! Але ви такі ще молоді!
— У мене немає ні батька, ні матері.
— Ви тут, звичайно, у якихось справах?
— Так, пані. Я приїхала подати прохання государині.
— Ви сирота: мабуть, ви скаржитеся на несправедливість і кривду?
— О! ні! Я приїхала просити милості, а не справедливості.