— Ага, розбійнику, таки попався!
Він схопив Сільвера за плече. Той, зіщулившись, сидів на колоді, блідий як смерть, і з сумним і байдужим виразом дивився перед себе, у тьмяний присмерк. Цей порожній погляд з’явився в нього після відходу з Сен-Руру. Дорогою, протягом довгих миль, коли солдати прикладами підганяли полонених, Сільвер був смирний, наче дитина. Запорошений, умираючи зі спраги й утоми, він брів мовчки, мов та слухняна худоба в череді під батогом погонича. Він думав про Мієту. Він бачив, як вона лежить на прапорі під деревами, задивлена в небо. Останні три дні він нічого, крім неї, не бачив. І в цю хвилину в тьмяному присмерку він бачив її.
Ренгад звернувся до офіцера, що ніяк не міг знайти поміж солдатів охочих розстрілювати.
— Цей поганець вибив мені око, — сказав він, указуючи на Сільвера. — Дайте мені його… Для вас же краще.
Офіцер, не відповідаючи, байдужно відійшов, зробивши невизначений жест. Жандар зрозумів, що людину віддано йому.
— Ну, ходімо! — сказав він, штовхаючи Сільвера.
Він, як і інші полонені, мав товариша, прив’язаного за руку до одного з ним ланцюга. В парі з Сільвером був один селянин з Пужоля, на прізвище Мург, чоловік років п’ятдесяти, якого пекуче сонце й тяжка праця хлібороба зовсім притупили. Скоцюрблений, з загрубілими руками, з дурнуватим виразом обличчя, він блимав очима, говорив заїкаючись; у нього був упертий і недовірливий вигляд, як у тварини, звиклої до побоїв. Він пішов за іншими, озброївшись тільки вилами, бо рушило все його село; але він ніяк не міг би поясняти, що саме кинуло його на великий шлях. Коли його взято в полон, він уже зовсім перестав що-небудь тямити. Йому все здавалося, що його ведуть додому. Він здивувався, коли його зв’язали; тепер, бачачи, що на нього дивиться стільки людей, він зовсім спантеличився й сидів приголомшений. Він говорив лише місцевою говіркою і ніяк не міг втямити, чого від нього хоче жандар. Мург повернув до нього своє грубе обличчя, силкуючись щось зрозуміти; потім, гадаючи, що в нього запитують, звідки він родом, сказав хрипким голосом:
— Я з Пужоля.
У натовпі розкотився веселий регіт, озвалися голоси:
— Розв’яжіть його!
— Таке! — відповів Ренгад. — Чим більше знищимо цієї наволочі, тим ліпше. Якщо їх пов’язано до пари, хай обидва й ідуть.
З натовпу почулися нарікання.
Жандар озирнувся; побачивши його страшне скривавлене обличчя, роззяви розступилися. Якийсь маленький чистенький буржуа відійшов був геть, зауваживши, що коли залишиться ще, то не зможе обідати. Але почувши, як хлопчаки, впізнавши Сільвера, загомоніли про дівчину в червоному, маленький буржуа повернувся роздивитися полюбовника цієї бунтівниці з прапором, цієї повії, про яку писали в "Вісникові".
Сільвер нічого не бачив і не чув. Ренгад схопив його за комір. Тоді він підвівся, примусивши підвестися й Мурга.
— Ходіть! — сказав жандар. — Уже скоро буде по всьому.
І Сільвер упізнав кривоокого. Він усміхнувся. Мабуть, він зрозумів. Потім відвернувся. Кривоокий, його вуса, що стирчали, зліплені кривавими патьоками, збудив у ньому глибокий жаль. Йому хотілося вмерти тихо й покірливо. Він уникав зустрічатися поглядом з єдиним оком Ренгада, що так зловісно виблискувало з-під білої пов’язки. І юнак сам рушив у глибину пустирища св. Мітра, в вузький прохід між купою дощок. Мург ішов слідом за ним.
Безрадісно простягалося безлюдне пустирище під жовтим небом. Мідяно-червоні хмари відкидали тьмяні відблиски. Ніколи ще це голе поле, цей лісний склад, де спали колоди, скуті морозом, не бачили такого довгого, такого гнітючого присмерку. Шлях, полонені, солдати й натовп — усе зникло в густому затінку дерев. І тільки пустирище та купи колод і дощок біліли де-не-де в мерущому світлі, надаючи всій місцевості вигляду висхлого річища. А в кутку тартака стояли кобилиці, пороблені пилярами; їхній могутній кістяк скидався на стовпи шибениці або на основу гільйотини. Довкола ані лялечки, лише троє циганів висунули з запнутого воза перелякані обличчя: старий, стара та висока кучерява дівчина з очима вогненними, мов у вовка.
Біля проходу Сільвер озирнувся. Юнак пригадав собі ту далеку неділю, коли при ясному місячному світлі він проходив цим складом. Яка уроча пишнота! Як повільно лилося вздовж дощок бліде проміння. З холодного неба спускалася урочиста тиша. І серед цієї тиші кучерява циганка тихо співала незнайомою мовою. Потім Сільвер збагнув, що ця далека неділя була всього тиждень тому. Всього тільки тиждень тому він приходив попрощатися з Мієтою. Як це було давно! Йому здавалося, що він не був тут уже багато років. Але коли він увійшов у тісний прохід, серце йому завмерло. Він розпізнавав пахощі трав, малюнок тіней, що їх відкидали дошки, вилом у мурі. Здавалося, всі ці речі щось говорять йому жалібними голосами. Прохід тягнувся, смутний і порожній; він здавався довший, ніж звикле, в лице Сільверові війнув холодний вітер. Цей куток якось страшенно зістарівся, Сільвер бачив мур, роз’їдений мохом, трав’яний килим, прибитий морозом, купи дощок, що погнили під дощем. Як сумно! Падав жовтий присмерк, ніби затягаючи шаром болота руїни святині його кохання. Він заплющив очі і знову побачив зелену алею, згадав щасливі часи. Було тепло. Вони бігають разом із Мієтою під гарячим сонцем. Потім наступали грудневі дощі, нудні, безупинні; Мієта й він усе ж таки приходили сюди, ховалися в затишку дощок і захоплено слухали, як дзюрчить злива. Наче блискавка, промайнуло перед ним усе його життя, всі минулі радощі. Мієта перескакувала через мур, підбігала до нього, заливаючись гучним реготом. Ось йому ввижається в затінку її біле тіло й густе чорне волосся. Вона розповідає про сорочі гнізда, як їх важко видирати, вона тягне його за собою. Тут йому вчулося навіть притишене дзюрчання Віорни, стрекіт пізніх коників, шерех вітру в тополях Сен-Клерської долини. Як вони бігали з Мієтою! Він бачив це ніби зараз. Вона за два тижні навчилася плавати. Славна дівчинка, вона мала тільки одну хибу: крала овочі. Але він, звичайно, швидко її відучив би. Спогад про їхні перші ніжності знову повернув його до вузької алеї. Вони завжди поверталися до цього закутка. Йому здавалося, що ось бринять ще останні звуки пісні циганки, чути, як грюкають віконниці, зачинювані на ніч, як поважно відбивають дзигарі години. Потім настає хвилина розлуки. Мієта перелазить через мур. Вона посилає йому поцілунки. І ось він уже не бачить її більше. Тяжке почуття стиснуло йому груди. Він не побачить її більше ніколи, ніколи…