Розв'язали Жиліну руки, наділи колодку і повели в сарай; штовхнули його туди і замкнули двері. Жилін упав на гній. Полежав, намацав у темряві, де м'якше, і ліг.
II
Майже всю ніч не спав Жилін. Ночі короткі були. Бачить крізь щілинку — розвиднятися почало. Підвівся Жилін, розколупав якомога більшу щілинку, почав дивитися.
Видно йому крізь щілинку дорогу — з гори йде, праворуч сакля татарська, два дерева біля неї. Собака чорний лежить на порозі, коза з козенятами ходить — хвостиками посмикують. Бачить — з-під гори йде татарка молоденька, в сорочці барвистій, без пояса, в штанях і чоботях, голова каптаном покрита, а на голові великий глечик бляшаний з водою. Іде, плечима похитує, перегинається, а за руку татарча веде брите в самій сорочині. Пройшла татарка з водою в саклю, вийшов татарин учорашній з червоною бородою, в бешметі у шовковому, на поясі кинджал срібний, в черевиках на босу ногу. На голові шапка висока, смушкова, чорна, назад заломлена. Вийшов, потягується, борідку червону погладжує. Постояв, наказав щось наймитові і пішов кудись.
Проїхали потім на конях двоє хлопців до водопою. У коней храп мокрий. Вибігли ще хлопчаки бриті в самих сорочках, без штанів, зібралися купкою, підійшли до сарая, взяли хворостину і тичуть у щілинку. Жилін як ухне на них: заверещали дітлахи і кинулися тікати — тільки коліна голі виблискують.
А Жиліну пити хочеться, в горлі пересохло. Думає: "Хоч би прийшли провідати". Чує — відмикають сарай. Прийшов червоний татарин, а з ним ще один, менший на зріст, чорнявенький. Очі чорні, ясні, рум'яний, борідка маленька, підстрижена; обличчя веселе, усміхнене. Одягнений чорнявий ще краще: бешмет шовковий синій, галунчиком обшитий. Кинджал на поясі великий, срібний; черевички червоні, сап'янові, теж сріблом обшиті. А на тонких черевичках ще одні, товсті черевики. Шапка висока, з білого смушку.
Червоний татарин увійшов, сказав щось, ніби лається, і став, сперся на одвірок, кинджалом ворушить, наче вовк спідлоба скоса поглядає на Жиліна. А чорнявий — рухливий, жвавий, так увесь наче на пружинах і ходить — підійшов прямо до Жиліна, сів навпочіпки, вискалюється, поплескав його по плечу, щось почав швидко-швидко по-своєму лопотіти, очима підморгує, язиком прицмокує. Все примовляє:
— Корошо урус! Корошо урус!
Нічого не зрозумів Жилін і каже:
— Пити, води попити дайте.
Чорнявий сміється.
— Корошо урус, — усе по-своєму лопоче.
Жилін губами і руками показав, щоб напитися йому дали.
Чорнявий зрозумів, засміявся, виглянув у двері, покликав когось:
— Діно!
Прибігла дівчинка, тоненька, худенька, років тринадцяти і обличчям на чорнявого схожа. Видно, що дочка. Теж очі чорні, ясні і з себе вродлива. Одягнена в сорочку довгу синю, з широкими рукавами і без пояса. На полах, на грудях і на рукавах облямовано червоним. На ногах штани і черевички, а на черевичках другі з високими підборами, на шиї намисто, все з російських полтиників. Сама простоволоса, коса чорна, і в косі стрічка, і на стрічці почеплені бляхи і карбованець срібний.
Наказав їй щось батько. Побігла і знову прийшла, принесла невеличкий глечик бляшаний. Подала воду, сама сіла навпочіпки, вся вигнулася так, що плечі нижче колін опустились. Сидить, очі широко розкрила, дивиться на Жиліна, як він п'є, — наче на звіра якогось.
Подав їй Жилін назад глечик. Вона як відскочить, — немов коза дика. Навіть батько засміявся. Послав її ще кудись. Вона взяла глечик, побігла, принесла хліба прісного на дощечці круглій і знову сіла, вигнулась, очей не зводить — дивиться.
Пішли татари, замкнули знову двері.
Трохи згодом приходить до Жиліна ногаєць і каже:
— Айда, хазяїн, айда!
Теж не знає по-російськи. Тільки зрозумів Жилін, що наказує йти кудись.
Пішов Жилін з колодкою, шкутильгає, ступити не можна, так і вивертає ногу набік. Вийшов Жилін за ногайцем. Бачить — село татарське, хат десять, і церква їхня, з башточкою. Біля однієї хати стоїть троє осідланих коней. Хлопчаки тримають за поводи. Вискочив з цієї хати чорнявий татарин, замахав рукою, щоб до нього йшов Жилін. Сам сміється, все говорить щось по-своєму, і зник за дверима. Увійшов Жилін в хату. Горниця гарна, стіни глиною гладенько вимазані. Попід передньою стіною пуховики барвисті складені, по боках висять килими дорогі; на килимах рушниці, пістолети, шаблі — усе в сріблі. В одній стіні грубка маленька врівень з долівкою. Долівка чиста, як тік, і весь передній куток засланий повстю; на повсті килими, а на килимах — пухові подушки. І на килимах у самих черевиках сидять татари: чорнявий, червоний і троє гостей. За спинами у всіх пухові подушки підкладені, а перед ними на круглій дощечці млинці просяні, і масло коров'яче розігріте в мисці, і пиво татарське — буза, у глечику. Їдять руками, і руки всі в маслі.
Схопився чорнявий, звелів посадити Жиліна осторонь, не на килим, а на голу долівку, сів знову на килим, частує гостей млинцями й бузою. Посадовив наймит Жиліна на місце, сам роззув верхні черевики, поставив у рядок біля дверей, де й інші черевики стояли, і сів на повсті ближче до хазяїв, дивиться, як ті їдять, слину ковтає.
Поїли татари млинці, прийшла татарка в штанях і в сорочці такій самій, як і в дівчини; голова хусткою пов'язана. Забрала масло, млинці, подала цебрик добрий і глечик з вузьким носком. Почали мити руки татари, потім склали руки, сіли на коліна, подмухали на всі боки і молитви прочитали_ Поговорили по-своєму. Потім один з гостей-татар повернувся до Жиліна, почав говорити по-російськи.
— Тебе, — каже, — узяв Казі-Мугамед, — сам показує на червоного татарина, — і віддав тебе Абдул-Мурату, — показує на чорнявого. — Абдул-Мурат тепер твій хазяїн.
Жилін мовчить. Почав говорити Абдул-Мурат і все показує на Жиліна, і сміється, і промовляє:
— Солдат урус, корошо урус.
Перекладач каже:
— Він тобі наказує додому листа писати, щоб за тебе викуп прислали. Як надішлють гроші, він тебе відпустить.
Жилін подумав і каже:
— А чи багато він хоче викупу?
Порадилися татари; перекладач і каже:
— Три тисячі монет.
— Ні, — каже Жилін, — я цього заплатити не можу.
Схопився Абдул, почав руками махати, щось говорить Жиліну, — думає, що той зрозуміє. Переклав перекладач, каже: