Не знаю чому^ але оба ми від першої зустрічі, по вступнім іспиті до гімназії, знайшли спільну мову й залишилися впродовж вісьмох літ добрими товаришами й приятелями. Яричевський мешкав у бурсі, і не було такої днини, щоби я не забіг до нього хоч на хвилину. Він читав ноти і вмів не тільки записати, але й згармонізувати народну пісню, писав каліграфічно і вже, мабуть, у першому класі рішився бути поетом. Казав собі в переплет-ника зробити невеличку, але дуже грубу книжку з білим гладким папером, я йому на першій сторінці вималював гуашем бандуриста над Дніпровим порогом, і до тої книжки вписував на чисто викінчені свої поетичні твори. За кожним разом, коли я його відвідав, відчитував мені їх і хвалився ними. "Ось воно як!" — казав, ховаючи свій альбом до скриньки з двома колодками.
НА РІЗДВО ДОДОМУ
Заїхали коні. Ти вже в кожушку, в берлячах, шалем обкручений навхрест, вбираєш батькове хутро і, обсипаний поцілунками й бажаннями "Веселих Свят", сунешся до саней, як ведмедик. Мартин помагає тобі викараска-тися на залубні, обтулює бараницями ноги, щоби де не підвіяв вітер, стягає віжки, і — вйо!
Як вітер, летиш з гори, минаєш дім за домом, з однієї вулиці перелітаєш у другу, якийсь хлопець пробує скочити на дощечку при залубнях ззаду, не попав і покотився коміть головою. Гавкають пси, грудками снігу кидають за тобою, Мартин одного стягнув батогом і ось... виїхали за рогачку.
Прощавай, школо, прощавайте, Бережани, на цілих кілька днів! Професори, святкуйте здорові!
Ви (Бережани, а не професори) дуже гарні весною, як устаткується Золота Липа, як у Руриськах зацвітуть фіалки, а конвалії у Глухій Долині, як на Сторожиськах можна грати в кічку і купатися на Глинці. 1 гарні ви літом, коли-то в садах паперівки спіють і паленіють "панни", коли на "Замостовім" фільварку перші копи кладуть. Дуже ви гарні тоді, Бережани, зі своїм великим ставом, зі старим замком, зі звіринцем. Лісниками і Лисонею. Але тепер я вам від щирого серця бажаю, щоби той сніг не перестав падати, щоби всі дороги до вас позадувало, всі мости й містки позасипало і щоби хоч до Йордану можна було не вертатись до школи. Цього я вам від щирого серця бажаю, мої ви кохані Бережани.
А все ж таки, минувши Рогачку, я не відвертаюся від вас. Бачу ратушеву вежу, що, мов заструганий паль, тор-чить понад дахами, за нею церква, за церквою ліворуч, під горою, фара, в котрій вінчався Ян Бєлєцкі, а за фарою далеко-далеко, на горі, ледь-не-ледь блимають світла у віконцях бережанського приходства: ніби дивляться, чи Далеко я вже заїхав.
О, далеко! Коні шпарко біжать, ось перший горб, і Бережани щезли з очей.
Цих горбів буде аж шість, поки до Жукова доїдеш. А між горбами долини, позасипувані снігом.
— Не переїдемо туди, паничу! — обертається до мене Мартин.
Мурашки по спині полізли:
— А що буде?
— На Гановичі візьмемо. Попри ґуральню і долинами-долинами аж додому.
— Най буде, їдьте, Мартине!
1 знову сунуться санки, форкають коні, теленькає дзвінок. Вітер тихне, сніг перестає падати, бере мороз. Чуєш його, бо щіпає в лиця і шарпає за ніс. Але тобі не зимно, бо ідеш додому, на свята. Від старенької хати з ґаночком на карбованих стовпах таким теплом на тебе подихає, що тобі ще й донині тепло, хоч тієї хати вже давно нема, і нема тих, що в ній жили колись...
Дорога копна, залубні не йдуть у затоки, хоч до Гино-вич спускаєшся попри лісок коміть головою, як з печі. З'їхали, мов на крилах злетіли. Промчали селом, і вже ми на долинах. Біло, біло довкола, лиш де-не-де корчик верболозу торчить і кивається, наче жид "боруха відправляє". Де-не-де купина з білого моря виринає, а на купині злодій лис жирує: знає, що в нас рушниці нема, і не втікає, не замітає хвостом сліду за собою.
Долини поперерізувані ровами. Не виминеш їх, мусиш переїздити. Залубні, як човен, шульгають. Шубовсь з гори в долину, і знову з долини караскаються вгору. Тоді коні стоять понад тобою, боїшся, що впадуть назадгузь і при-толочать тебе. Так раз, другий і третій. Аж за четвертим не коні, тільки ти перекицькуєшся через плечі залубень і разом зі своїми берлячиками та бараницею сидиш у снігах. Тільки голова тобі зі снігу торчить, тільки безрадно вимахуєш руками, а видряпатися наверх ані руш.
Хвилину сидиш здивований, що такого сталося. Чекаєш, чи не вернеться Мартин. Таж не лишить тебе серед ночі на поталу морозам і вовкам.
Але за Мартином і слух загиб. Далеко й чимраз дальше теленькає дзвінок. Мов крізь сон. Страх обгортає тебе. Почуваєш себе таким безсильним і безрадним, як ніколи в житті. А жаль, так недалеко вже до Поручина. Два горби, між ними ярок, ярком перепливає потік, а над потоком обабіч хати. Між ними одна трохи більша й вища, — там чекають тебе.
Чекають, а ти серед снігів сидиш, як у сповитку дитина. Ще заснеш, і тоді буде так, як у Андерсеновій "Дівчинці з сірничками"55.
Вставай!
Збираю останки сил, — іду.
Який там хід! Два-три кроки й стаєш, бо сніг по самий пояс. Як не було, то не було, а як впав, то міру згубив! Мов навмисне, щоби я йти не міг. Хоч сядь і плач.
Коби хоч знаття, що добре йдеш, а то і того не знаєш. Може, якраз, замість у село до лісу мандруєш. А графові ліси великі. А якого там звіра. Гу-у!.. Ні, ні, ти вже пропав.
Аж... зразу далеко й легенько, як крізь сон, а там голосніше й виразніше зателенькав дзвінок. Наш чи не наш?.. Наш! Ніби кличе: де ти?
— Я тут, Мартине! Я тут! — кричу з цілої сили. Мартин заклопотано чухає чуприну.
— Ов-ов-ов!.. Ну, сідайте, паничу! Двічі мені того не треба казати.
— А тримайтеся добре поруччя!
— Не бійтеся, я вже не вилечу.
І знов їзда через рови, попри грушку, коло млина. Сани, як коли б крила мали, — летять. Мартин щораз оглядається, чи я ще сиджу.
— А дуже боялися, паничу?
— Чого?!
— А не скажете нікому?
— Пощо?!
— Пам'ятайте ж!
В'їжджаємо в село, ще трохи й пастух Василь з ліхтар-нею зі стайні, відчиняє нам браму.
Пси аж на залубні скачуть, вітаються.
Відчиняються двері від передпокою, а там — радість одна!
— Добре, що ти приїхав, а то ми вже боялися за тебе.
— Чого?
— Як то чого? Так позакурювало дороги, що нелегко ^ блуд. А знаєш, нам уже з годину тому причувалося, немов то ти приїхав. Василь клянеться, що бачив залубні на подвір'ї; Доська божилася, що чула дзвінок.