Отож, віддалившись на хвильку, ніби до вітру, чоловік за найближчим рундуком плюнув ще раз і справив собі новий виряд. А щойно він у новому виряді пройшовся поміж рундуками, як йому підморгнула писана краля, і чоловік і не зчувся, як усі сім золотих карбованців пішли за вітром. А тут ще випадало частувати нових друзів та знайомих, які ледве чи повірили б, що в нього порожньо в кишенях.
"Сім разів я плював на землю, й щоразу з'являвся золотий карбованець",— розміркував чоловік.— "Чого це має мінятися те, що досі безвідмовно мені слугувало. Напевне мачини мали щось інше на увазі, і в житті не треба бути надто боязким. Небезпека однак чигає на людину від колиски, але як відомо, смілива людина вмирає лише раз у житті, тим часом, як боягуз переставляється до праотців щомиті".
І тому, допильнувавши, коли краля, що вподобала чоловіка, оповідала особливо соковитий жарт його численним друзям і знайомим, чоловік хутенько підвівся, знайшов поблизу щілину між двома рундуками й, пересвідчившися, що його ніхто не бачить, у восьмий раз плюнув на землю.
Та хоча чоловік вибрав такий закуток, де не те що ніхто не їздив, а й ніхто не проходив, його слина влучила просто в око цареві, що у срібному ридвані, запряженому кіньми в золотих попонах, з великим почтом саме їхав найширшою дорогою поміж рундуками.
Царева варта одразу ж побігла з мечами на чоловіка. Йому заламали руки, забили в кайдани й кинули до в'язниці, й, виконуючи веління царя, окличники оголосили, що наступної днини чоловіка прилюдно стратять на колесі, бо такого ще не чувано в їхній країні, аби якийсь зайда без роду й племені прилюдно плював цареві в обличчя, хоча чоловік без угаву кричав, присягаючися, що він і на гадці не мав когось ображати, а вже царя й поготів.
"Не послухався я голосу маку, тож тепер мене й спіткала заслужена кара,— гірко дорікав собі у в'язниці чоловік, якого одразу ж забули всі його друзі, знайомі й краля, що обіцяла його ніколи не забувати.
"Так воно є, як є, однак мені, окрім на себе, нема на кого нарікати", вирішив він, і йому, закортіло бодай крізь невеличку продухвину в його камері востаннє подивитися на світ божий.
Став чоловік на дзиґлик, вхопився за ґрати, бачить, навколо самі пустирища, надворі світить сліпуче сонце, ніде ні душі, і тільки збоку хтось виплекав собі невеличкий баштан, обгородивши його кам'яним муром, на який зіп'ялося гарбузиння з подекуди вже чималою зав'яззю.
І тоді чоловікові й спало на думку, що слимак обдарував його здатністю їздити на гарбузовому дусі. А що в нещасті людина хапається і за соломину, яка здається тоді більшою від колоди, то чоловік і покликав гарбузового духа, аби той допоміг йому якось видибати з халепи, й від несподіванки аж підскочив. Бо біля нього щось гупнуло, ніби пожбурили добрячу гирю, тоді гиря спухла бородавкуватим червоно-жовтим гарбузом, який хутко до самих зернят розкрутився довжелезною лушпиною, а з її кінця підвівся усміхнений жовтий велетень, на голих грудях в якого замість волосся росла огудина.
— Чи ти можеш винести мене звідси? — спитав чоловік.
— А що це таке — можеш чи не можеш? — поцікавився гарбузовий дух.
— Могти — це могти! — пояснив чоловік.
— Не знаю такого,— розвів руками велетень.
— Але ж я тебе покликав, і ти з'явився! Щойно ти це міг, а тепер не можеш!
— Я не знаю, чи я щось можу, чи не можу. Ти наказав, і я з'явився,— скрушно відповів гарбузовий дух. І чоловік збагнув, що до духів треба звертатися лише в наказовій формі.
— Вези мене геть із в'язниці, і то притьмом! — гукнув чоловік. Гарбузовий дух дзиґою крутнувся навколо нього, перетворившися на прозору м'яку лійку, що обліпила чоловіка, який відчув, що його рвонуло вперед, аж замакітрилося в голові. А тоді чоловік і зауважив, що він стоїть на стежці серед лісу й дивиться на слимака в золотій короні.
— Дуже тобі дякую,— вклонився чоловік слимакові,— що ти врятував мені життя, обділивши трьома дарами. Але я їх повертаю тобі назад. Людина не годна користуватися тим, що перевищує її спроможності, бо це призводить лише до зайвих ускладнень.
— Нехай назавжди залишиться тобі це розуміння речей,— мовив слимак. Однак віддавши мені з власної волі зовнішні дари, ти здобув найбільший внутрішній дар: усвідомлення, від якого визріває небачена перлина в душі. Віднині — ти найбагатша людина в світі, байдуже, чи ти ходитимеш у лахмітті, чи в оксамитах, животітимеш в розваленій хижці, а чи в царських хоромах з кришталевими підлогами. Відтепер всі посілості — в тобі. А коли перлина в твоєму серці розростеться до таких розмірів, що на тобі залишиться сама шкіра, ти ступиш на стежку, на якій ми оце зараз стоїмо, бо ця стежка — той рятівний промінь, що його простягує Творець кожному сотворінню.