— А-а, ясно! — сказав Свистун. — Ми про цю країну вже чули.
— Від кого? — спитав Грайлик.
— Був тут один кадр з цієї країни. Теж хлопець. Губа-Губило, — сказав Нахабей.
— Правда, його країна називалася колись Квітляндія-Вседавандія, — сказав Бочка. — Не країна була, а квітучий сад. Але жителі усе винищили і порозбігалися. І зробилася Порожляндія-Нічогонемандія. Губа-Губило останній утік з неї.
— А де ж він? — спитав Грайлик.
— Сьогодні зранку зник десь. Снідати не прийшов. І оце обідати теж, — похитав головою Бочка.
— А вчора вечеряв, спати ліг і вночі був. Він зі мною в одній кімнаті жив, — сказав Свистун.
— А ви давно тут? — спитав Грайлик.
— Третій день.
— А куди ж він міг зникнути?
— Хто його зна, — знизали плечима хчопці.
— Що ж ви! Жива людина зникла. Снідати-обідати не прийшла, а вам байдуже! — вигукнув Грайлик. — Ви хоч цариці говорили?
Хлопці перезирнулися і знову плечима знизали.
— А баба Роза сказала, що вона ябед не любить, — мовив нарешті Свистун. — Я вчора сказав, що Бочка у мене з тарілки вареник поцупив, так вона…
— Ну, це — одне, а то зовсім інше! — перебив Грайлик. — А ходімо подивимось, — може, він якусь записку залишив.
— Ну ходімо, — сказали хлопці.
Повели вони Грайлика через аркодужний місток з альтанкою, де музика грала, на той бік озера.
А там на березі гарненький будиночок стояв, трояндовими кущами обсаджений, з верандою скляною.
Іде Грайлик, дивиться дорогою на хлопців, а сам думає: "Чого це вони у ті країни дурні намірилися, диваки? Наче нормальні хлопці. І наче знайомі. Наче я їх десь уже бачив".
І питає:
— Слухайте, а ви самі звідки будете?
— "Звідки-звідки"! — перекривив його Нахабей. — 3 Дитиндії. А звідки ж!
І тут одразу згадав Грайлик, де він їх бачив. У сусідньому ж дворі! Авжеж! Там своя Дитиндія.
— І вам батьків своїх не жалко? Родичів? Друзів? — вигукнув Грайлик. — Отак кинули їх назавжди і все?
Наче тінь пробігла по обличчях хлопців.
Та враз Нахабей брови сердито насупив:
— Ти своє діло знай. А до нашого не мішайся! Бо… — і кулак до Грайликового носа підніс. Бочка і Свистун теж брови сердито насупили.
Зрозумів Грайлик, що вмовляти їх, переконувати — годі й думати.
— Та й то правда! — сказав він примирливо. — У вас свої голови на плечах є. Самі й думайте.
В цей час вони вже підійшли до будиночка.
РОЗДІЛ X
На краю Безодні. Золоті терези
— Оце його ліжко, — показав Свистун. — А це тумбочка. Але там нічого нема. Ми ніхто з собою нічого не брали.
Ліжко було акуратно застелене.
Але на білому підвіконні Грайлик побачив сліди від кедів. Подивився на ноги Свистуна. Той був у кросовках.
— Ні, я на підвіконня не лазив, — перехопив Свистун Грайликів погляд. — Це його сліди. Вікно було вночі відчинене.
— А двері?
— Двері баба Роза на ніч завжди замикає.
— Для чого?
— Хто її зна.
— Ану ходімо подивимося під вікном, — сказав Грайлик.
Придивлятися до слідів Грайлика навчив його друг, пес Бровко Барбосович, який колись працював у міліції розшуковим собакою.
Під вікном була клумба з квітами, і на пухкій землі чітко вирізнялися відбитки ніг Губи-Губила.
Схилившись до землі, Грайлик пішов по слідах. Сліди вели у протилежний від озера бік.
Спершу сліди підвели до величезного дерева з розлогою кроною. І тут переривалися. Це свідчило, що Губа-Губило заліз на дерево.
Грайлик обійшов дерево. З протилежного боку сліди з’явилися знову. І повели далі.
Іти довелося досить довго. Навпростець, через кущі.
Та от вони вийшли з кущів.
І спинилися вражені.
Вони стояли на краю Безодні.
Сліди Губи-Губила підводили до краю і переривалися.
Збоку на краю Безодні стояла табличка: "Безодня Марних Надій".
Прочитав Грайлик:
"Ой! То, значить, не "гарних", а "марних". Виходить, я недочув по телефону. От чому цариця здивувалася, коли я сказав "гарних", і перепитала".
І тільки згадав Грайлик про царицю, як почув її голос:
— Так-так! Він уже у Безодні… І ви туди стрибайте, дорогенькі!..
Обернувся Грайлик.
За кущами стояла цариця.
Вона тричі махнула рукою. І Нахабей, Бочка і Свистун, розгублені й перелякані, безпорадно озираючись, один за одним підійшли до краю і не стрибнули, а попадали, безпомічно змахнувши руками…
Цариця наблизилася до краю, перехилилася, глянула, усміхнулася похмуро:
— Летять?.. Ну хай собі летять. Туди їм і дорога. А Губа-Губило хотів, дурненький, сховатися, заліз уночі на дерево. Та від мене сховатися неможливо. Від розплати не сховаєшся.
Глянув Грайлик на царицю — і раптова думка майнула у голові — "Так вона не Роза Плат, а Розплата! Он воно що!"
І так стало раптом жаль Грайликові хлопців, які щойно стояли поряд з ним. Такі ж вони були безпорадні, безпомічні і нещасні перед тим, як попадали у Безодню Марних Надій. Бо зрозуміли, що марно вже на щось надіятися, що падають вони — у Безодню. І це було страшно. Бо це безвихідь.
Ні! Не безвихідь!
Вихопив Грайлик з кишені останню чарівну таблетку, вкинув у рота і подумки побажав: "Хочу, щоб повернулися хлопці з Безодні!"
У роті стало гірко-прегірко, а потім солодко-пресолодко.
Блись!
Зникла враз цариця Розплата, а на краю Безодні з’явилися хлопці — Бочка, Нахабей і Свистун, а з ними й Губа-Губило. Усі четверо перелякані, заплакані, жалюгідні.
— Ми більше не бу-удемо-о! — закричали вони, кинулися від Безодні і зникли за кущами.
"Ну от! Слава Богу!" — подумав Грайлик.
І раптом побачив на краю Безодні маленькі золоті терези. Нахилився, підняв.
У тарілочках терезів лежали маленькі кругленькі "гномеопатичні" таблетки: три в одній тарілочці, чотири в другій. І та, де чотири, переважувала, звичайно.
І зненацька з-за кущів Грайлик почув голос Дідуся Татая:
— Молодець! Я не помилився в тобі.
Грайлик одразу обернувся на той голос, але нікого за кущами не побачив.
А голос вів далі:
— Ти добрий хлопчик. Лише тричі ти спокусився і використав чарівну силу таблеток для себе: коли втік із Страховиндії-Жаховиндії, коли забажав їжі у Порожляндії-Нічогонемандії, і коли вирішив більше не переживати пригод-перешкод, а одразу перелетіти у Тридесяте Царство. І чотири рази ти використав чарівну силу таблеток для того, щоб допомогти іншим. І, як бачиш, це переважило. Ти не злякався, що можеш вкоротити собі життя. Ти сміливий і самовідданий хлопчик. Знай, Грайлику, всі вчинки людські зважуються на чарівних золотих терезах. За кожний поганий вчинок рано чи пізно людину чекає розплата. І за кожний добрий вчинок доля віддячує, нагороджує людину. Пам’ятай це завжди. І ніколи не забувай.