– Каліграфічно, – поправив Ха-еФ. – Каліграфія – це дуже гарне, акуратне писання. Ти хіба не читав Франкове оповідання "Красне писання"?
– Ні, – зізнався хлопець. – Я читав "Грицеву шкільну науку" про бабу галамагу. Там про калідрапію не було. Але хіба отими грабельками, що маєш замість пальців, можеш калідрапічно писати?
– У всякому разі, – ображено відповів Ха-еФ, – отими грабельками можу писати як завгодно. І дуже гарно насамперед. Каліграфічно, а не калідрапічно. От ти своїми пальцями шкрябаєш, дряпаєш, як курка лапою, таки калідрапічно.
– Не зовсім як курка – прочитати можна. Тепер каліграфії нікому не треба: є друкарські машинки, ксерокси, комп’ютери, – знайшовся на відповідь Богданко. – До речі, на комп’ютері вмію класно бавитися. І завжди виграю.
– Овва! Є чим хвалитися, – відповів Ха-еФ. – Я сам хлопчик із комп’ютера. І зі мною ледве чи виграєш. Я тут задоволений собою!
– Заклад, що виграю? – запитав хлопець.
– Згода! – відповів Ха-еФ. – Якщо ти програєш, то носитимеш мене на плечах своєї майки ціле літо.
– А як виграю? – не погодився Богданко. Він соромився носити на майці такий дитячий рисунок.
– Тоді допомагатиму тобі писати домашні вправи. Хоч до цього не дійде, бо я не програю.
– Ти вмієш писати твори? – здивувався хлопець. – Хоч, правда, чого я дивуюся? Ти вмієш говорити і грати.
– Хіба ти, Богданку, не слухав моїх життєписів із зошитів дівчаток?
– Оце так! То ти утнув ці оповідання? А я думав... – не докінчив Богданко. Він був розчарований, що не дівчатка написали твори про Хлопчика-Фігурку. А він їх вважав письменницями.
Хлопець із рисунком підійшов до комп’ютера. Вправно увімкнув його і став відшукувати на екрані гру.
– Я ніколи не бачив гри з тобою, – сказав він.
– Гра простенька, – відповів Ха-еФ, – мене рисує кольоровими крейдами дівчинка на тротуарі. З-за рогу раптом з’являється двірничка і мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двірничкою і водитимеш пультом ("мишкою" – як усі називають). Поки стираєш, дівчинка мене вирисовує в іншому місці. Тільки встигай за нею.
– Стерти можна швидше, аніж нарисувати, – не розгубився Богданко.
– Починаймо! Я майже готовий, – мовив Ха-еФ. Хлопцеві зовсім не дивно було, як Ха-еФ опинився на екрані.
Його справді вималювала крейдою дівчинка, досить подібна до Ганнусі. З-за рогу наблизилася двірничка зі щіткою. Тепер треба було нею покерувати. Тож Богданко став маніпулювати комп’ютерною мишкою, щоб стерти фігурку. Всього Ха-еФа неможливо було захопити щіткою — вона не була настільки широкою. Змивати треба було частинами: окремо півголови, руку і ногу, а тоді вже іншу частину голови, другу руку та другу ногу. Звичайно, можна було водити щіткою і в інший спосіб – для того була забава. Та дівчинка завжди випереджувала. Богданко напружився – він за два помахи навчився стирати рисунок. І тому десь на десятій фігурці наздогнав дівчинку: вона не могла малювати, бо щітка відразу поїхала по її руці.
– Я виграв! Я виграв! – зрадів хлопець. – Я ж тобі казав, що класно граю. Тепер будеш мені служити!
– Заклад є заклад, – промовив розважливо Ха-еФ із аркуша альбому: він знову там появився. Сам. Зі знаком запитання і знаком оклику.
– Отож, пиши оповідання. Але не каліграфічно, а так, як я пишу. Я також хочу бути письменником. Моє оповідання має бути найкращим, – розкомандувався Богданко.
– Гаразд, – каже Ха-еФ. – Спочатку обведи мене кольоровими олівцями, бо хочу веселіше виглядати: я мушу бути задоволений собою. Тоді поклади мене до ранця на ніч: оповідання буде. Тільки дозволь мені скористатися твоєю ручкою і зошитом. І хоч я програв, все одно я задоволений собою.
І ось воно, оповідання:
Мій третій життєпис
Я жив у коморі-пам’яті комп’ютера. Там, можливо, тісно, а можливо, не тісно. Бо я був і в той же час не був. Там я не виглядав хвігуркою. Але в кожну мить я міг стати цілим собою. Чи там був час?
Може, був, а може, не був – я не відчував нічого і не знав, чи минають дні і ночі. Я не бачив і не чув, що робиться поза мною. Навіть коли вмикали комп’ютер та вибирали різні інші програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в мені нічого не діялося. Але, лише викликали програму зі мною, тобто коли посилали виклик по мене, я тоді отримував тіло, прокидався зі сну, в якому нічого ніколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож, коли я став собою, намагався у хвилини появи на екрані не животіти, а жити повноцінно, не змарнувати ні секунди. І ще я думав, як не дати себе стерти з лиця землі (чи то з тротуару, як у грі, де мене вирисовувала дівчинка). Я так напружено думав, що моя думка, мої відчуття передавалися хлопчикові Богданкові, який сидів біля комп’ютера з мишкою у руці. Він, здається, вловлював їх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвігуркою і після забави, не зникати у невідомості, а якось визволитися з комп’ютера на волю, опинитися у Богданковому світі. Я не хотів повертатися у ніщо. Мені хотілося самому водити мишкою.
Одного разу я почув, як Богданків татко розповідав йому про шкідливий комп’ютерний вірус, що поїдає усі програми і може стерти навіть мене. Тобто ні з мене нічого не залишилось би, ні з моєї гри також. І я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок із вірусом і побиває його списом на смерть. Може, тоді мені як переможцю дозволять не зникати, а жити вільно і вийти на волю – поза екран. Але то були марні сподівання.
Якось мені здалося, що Богданко вловив мої думки-бажання, бо у нього прохопилося:
– Як жаль мені Хлопчика-Хвігурку: його вічно стирають з лиця землі. Я визволю його з цієї гри.
Він попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на папері. Це робиться на диво просто. Відбивається на принтері (так називається друкарка, що пов’язана з комп’ютером) буквально за якісь секунди те, що є на екрані. Мій відбиток був побільшений у розмірі, наскільки він міг зміститися на аркуші паперу. Богданків татко сказав, що коли мою програму вкласти в інші, ліпшої марки комп’ютер і принтер, то рисунок може вийти кольоровим. Але я радий навіть із чорно-білого друку. Краще бути вільним чорно-білим, аніж кольоровим у неволі.