— Риба, вона свої місця знає, — зауважив я.
— А чому б тобі не спробувати на Великому Мурреї?
— Вода ще не спала, мені не переплисти.
— Хочеш, я перевезу тебе човном?
— Та ні, дякую, — швидко відповів я.
Рой уже якось перевозив мене своїм човном, пообіцявши вернутися по мене, коли я погукаю йому з того берега. Я гукав-гукав, але він так і не приїхав. Мабуть, встиг забути про мене. Вода була тоді висока, течія сильна, і мені довелося цілу ніч провести на Пентал-Айленді, а наступного дня ще дістати вдома доброго прочухана.
— Я теж з тобою поїду, — заявив він. — Остогидли мені ці окуні.
— Ну що ж, — сказав я.
Рой пішов по жерлицю і весла. Його човен завжди був прив'язаний тут-таки, біля східців. Він сам його змайстрував, і це була найкраща плоскодонка на річці.
Повернувшись, він глянув на мою вудку і спитав:
— Навіщо тобі вудлище? Тріску краще ловити просто на волосінь.
— А я люблю вудки, — відповів я. І справді, я любив ловити на вудку. І якщо мені судилося піймати свою двадцятифунтову тріску, я хотів піймати її на вудку.
— Залиш свою вудку тут, — сказав Рой.
— І не подумаю! Я візьму її з собою.
Рой загорлав:
— Гей, як тебе! Зараз же кинь вудку!
Я стояв на місці й не ліз у човен,
— Ну, ти їдеш чи ні? — крикнув Рой. Обличчя в нього було червоне.
— Тільки з вудкою!
— Ану, залазь! Мерщій! Бери свою вудку, будь ласка. Мені що. Ти анітрохи не кращий за всіх інших. Чхати я на тебе хотів! Залазь! Чуєш, ти?
Він горлав на весь голос, і поки ми переправлялися через річку, він увесь час кричав і лаявся. На середині нас підхопила течія і понесла вниз, але Рой знав точно, куди його винесе. На березі Пентал-Айленду в нього теж були видовбані східці, і ми причалили просто до них.
Пентал-Айленд лежить між двома річками: Великим Мурреєм і Малим Мурреєм. Малий Муррей відгалужується від Великого миль за двадцять вище по течії, відходить убік, а потім знов з'єднується з головним річищем трохи нижче того місця, де жив Рой. Там, де зливаються обидві річки, росте кілька евкаліптів; до них ми й попрямували, висадившись із човна.
По дорозі я розповів Рою про лисицю на пагорку. Як він гадає, куди вона могла дітися?
— Ти бачив коли-небудь, як лисиці тікають від гадюк? — запитав він.
— Ні.
— В цьому вся суть, Едгаре. В цьому вся суть, її налякала гадюка, і вона втекла.
— Коли вона від мене не втекла, то не тікала б і від гадюки.
— А я тобі кажу, що її налякала гадюка. — Рой знов розізлився. — Вони бояться гадюк більше, ніж людей.
Але я йому не повірив.
Ми пішли гаєм прямо туди, де під евкаліптом, що похилився над водою, була велика ковбаня. Тріска завжди ховається в ковбанях. Лящі, ті клюють на піщаних мілинах. А окуні — у стоячій воді. Окуня треба ловити з поплавцем, а тріска і лящ клюють біля самого дна: тут потрібне грузило з двома гачками.
— Можеш зайняти отой корч, — сказав Рой.
Це було найкраще місце. Я подякував йому, хоч і знав, що пуття з цього не буде: звідки б я не вудив, він все одно закидатиме свою волосінь ближче до моєї, а потім підійде й сам і почне розмовляти. Він не вірив, що шум може розполохати рибу.
— Ти бачив коли-небудь у риби вуха? — було, запитував він.
Я відповідав "ні", і він казав далі:
— Як же тоді вона може чути? Коли б риби чули, вони б тоді говорили або гавкали. Ти коли-небудь чув, як риба говорить?
— Ні, — відповідав я, — а от як риба гавкає, я чув.
— Брешеш ти, Едгаре, — відмахувався старий Рой. — Хіба риби можуть гавкати? Таж у них немає вух.
Я виліз на корч і вмостився на розсосі. Корч був до половини у воді. Я міг би опустити з нього волосінь просто у ковбаню, але я люблю закидати вудку. Я начепив на гачки по шматку беззубки, приблизно на ярд відпустив волосінь, натиснув великим пальцем дерев'яну котушку і змахнув вудлищем. Грузило, описавши дугу, потягло за собою волосінь і хлюпнулось у воду саме там, де я хотів. Рой розмотав товсту волосінь, намотану на рогульці, наживив і, розкрутивши над головою, закинув. Болт, що правив йому за грузило, шубовснув у воду зовсім близько від мене, надто близько. Я навіть підскочив: адже я знаю, що шум може розполохати рибу.
Деякий час ми сиділи мовчки. Я відпустив волосінь і чекав, коли почне клювати. Потім Рой підвівся, підійшов до мого корча і перебрався до мене.
— Ти чому до школи не ходиш? — запитав він мене.
— Дуже далеко, — відповів я.
— До школи не може бути дуже далеко, — поважно промовив він, — Якось дійшов би.
— Довго треба йти, — сказав я. — Аж дві години.
— Подумаєш, якихось дві години. А ти хоч умієш читати й писати?
— Умію, — відповів я. Читати я трохи вмів. А писати майже зовсім не вмів. Завжди, коли мене про це запитували, то чекали, що я скажу "ні", але я не любив казати "ні".
— Цього мало, — заявив Рой Кармайкл. — Треба ще знати лічбу, а потім історію.
— Звичайно, — кажу. — Я й сам хотів би знати все це.
— Так, хлопче. Треба б тобі ходити до школи в Касл-Доннінгтон.
— Я ж там і вчився. Тільки міс Джілспай вигнала мене.
— За що ж це? — Рой зразу ж розсердився.
— Сказала, що я дуже брудний; та й книжок я з собою не носив. А чого їх було носити? Я перепливав річку, щоб не гаяти часу, і одного разу ненароком упустив книжки в воду, біля самої Стрілки. Коли я їх витягнув, вони вже ні на що не годились. А що я брудний, то це просто сміх було чути: адже я щодня перепливав річку.
— А хоч би й брудний, то що ж тут такого? Не велика біда. В бруді ще нічого поганого немає. Знаєш, хто ходить чистий? Тільки галантерейники і м'ясники. Та ще ті, що сидять у конторах, і зубні лікарі. Знаєш, Едгаре, хто там найкращі учні, в тій школі?
— Ні, — відповів я, думаючи про рибу.
— Синки отих галантерейників і м'ясників. А знаєш, ким вони будуть, коли виростуть?
— Ні,
— Галантерейниками і м'ясниками. Бачив я таких. Школи — це для них. А брудні можуть забиратися під три чорти. Ти можеш забиратися під три чорти. Мене, коли б я був хлопчиськом, теж послали б під три чорти. Я — єдиний чоловік у світі, який уміє провести пароплав угору по Малому Муррею, але я можу забиратися під три чорти. А ті, хто торгує підштанками і ходить з чистою шиєю, ті — інша річ. Коли б у мене був пароплав, я б навчив тебе, як провести його вгору по Малому Муррею. Я — єдиний чоловік у світі, який знає цю справу. Твій батько що робить, Едгаре?