Нарис
--------------------------------------
Ранок. Сонце, підкрадаючись обережно, одним оком визирає з-за далекого ліска й мов огляда, чи все на місці.
Але все, як і вчора було. Так само внизу, оперезаний Дніпром, ліниво лежить собі на широкому лузі городок; так само, пригорнувшись до нього, сміється своїми дрібними біленькими хатками село; так само широко, просторо, вільно...
Так само й тут, на вигоні, над городом, де лежать ці сірі, білі, чорні купи робітників. Тільки тепер не чути вчорашніх співів та гомону: вони всі сплять — і полтавці, й київці, й орловці, й могильовці, дівчата, хлопці і старі. І так само, як і вчора, "кацапи" лежать окремо від "хахлів".
Холодно. Трава сива, тіні довгі. Незграбні купи, розкидані по вигону, прикриті то білими ряднами, то рудими свитками, не ворушаться. З-під ряден визирають тільки ноги, взуті й босі, порепані, червоні, з чорними, як підошви, п'ятами. І звичайно, хлопчачі ноги поруч з дівчачими. Іноді якісь ноги заворушаться, підведеться якась розкудовчена, сонна голова з облущеним від сонця носом та щоками, почухається і знову пірнає під рядно або свитку, підгорнувши під себе ноги.
Тихо. На Дніпрі десь далеко-далеко гуде пароход. Сонце, упевнившись, що все на місці, поважно і спокійно випливає з-за ліска. Десь хтось голосно позіхає і плюється. В одній купі заворушились і забалакали. Коло бараків, лицем до сонця, стоїть дядько і, позіхаючи та чухаючи спину, молиться богу. Довга тінь його хитається за ним і нахиляється. Над бараком, де їдять, стелеться дим; двері до пекарні розчинені, а на порозі стоїть обшарпана собака і приязно махає хвостом.
Сонце підбивається все вище. Купи меншають, зате на вигоні стає людніше. Дехто вже снідає, дехто сидить на клунках і чухмариться. Недалечке одної купки полтавців хтось розіклав огонь; коло нього сидять поважні дядьки і, гріючи руки, балакають. Не київці, бо одягнені у все чорне та широке й балакають помалу, з павзами, з попльовуванням у вогонь, задумливо й поважно.
— Так, кажете, ви Таращанського уїзду, — помовчавши, говорить один, крутячи цигарку.
— Таращанського, — зітхає дядько в солом'яному рудому брилі, сумно дивлячись у вогонь.
— Та-а-к... — лизнувши цигарку, муркає курець. Потім бере заскарублими пальцями жарину, закурює цигарку і, пихнувши нею, каже: — А ми — Звинагородсь-кого...
— А як на врожай? — помалу повертаючи до сумного дядька голову, бовкає курців сусіда, похмурий, чорнявий чолов'яга.
— На врожай? Та врожай, хвалить бога, нічогенький... Та яке з того утишеніє, ко,ли нема на чому родити!.. На долоні ж не вродить?
— А то вже так...
Мовчання. На вигоні стає дедалі людніше й шумливіше. Там, посідавши кружка коло якогось клунка, снідають; там умиваються, обхлюпуючи одне одного й регочучись; там моляться богу, з натиском прикладаючи пучки до лоба й грудей; там бігають, переплигуючи через сидячих і лежачих, лаючись та огризаючись. Вигін живе, а сонце радісно сміється до нього.
— Так-так... — спльовуючи у вогонь, зітхає курець. — Утишеніє, коли в кишені є... Чи врожай, чи неврожай, а як у кишені бряжчить, то й бог на небі добрий... Так-так... А чи й у вас була забастовка?
— Забастовка?.. Та була...
— Ну?..
Сумний дядько мовчить і дивиться в вогонь; потім безнадійно посміхається й каже:
— Та що?.. Побили йому яконовію, спалили скирти, а йому те й за вухом не свербить: заштраховано!
Дядьки дивляться на нього, потім сумно, безнадійно хитають головами й мовчать.
— Заштраховано? — перепитує курець. — Так-так... Мовляв, чорт вас бери, робіть собі забастовки, скільки хочете, а я собі свої гроші таки візьму. Так-так... Як то кажуть, добре чорту в дудку грати, сидячи в болоті: одну злама, другу виріже... То так і панам, 0-хо-хо-о!
Коло жвавих полтавців, як звичайно, крик, регіт, сварка.
— Та дай йому, Мотре, щоб аж за дев'ятими ворітьми гавкнув. Якого чорта чіпляється?
— Та невже? От не дав бог жабі хвоста, а то б усю траву витолочила. Скажіть, яка вона гостра!
— А така, що не тягни свитку, бо як потягну, то аж дідуньо присниться... Рудий шершень!.. Устав, то й ходи собі з чортами, а до людей не чіпляйся!..
— А лови, лови! Перепиняй... Тю!
— Ачхи, білява! Почому зуби?
Коло бараків стоїть юрба й щось чи розглядає, чи слухає когось. Вона все більшає й потрохи присовується на цей кінець.
Дядьки задумливо мовчать. Ступнів за шість од них лежать "кацапи" в білих свитках, у личаках, в кольорових сорочках мало не до колін. Вони добули десь окропу і, посідавши на клунках, п'ють чай з бляшаних кухликів. Руді, веснянкуваті, попечені лиця у них серйозні, спітнілі й мовчазні.
— Так-так... — зітхає курець. — Хазяйствечко якесь маєте?
Сумний дядько зиркає на нього й посміхається:
— Та маю... в очкурі...
— Та й усього? Е! Такого хазяйства у всякого є. Бідують, значить, і у вас?
— Бідують не бідують, а мовляв, якби не "ох", то давно б іздох.
— Так-так...
Юрба все наближається, сміючись і голосно балакаючи. Дехто з "кацапів" устав і без картуза підходить до неї.
Один з дядьків зітхає, підводиться й каже:
— Горе-море; пий його — не вип'єш...
— А не вип'єш, — охоче згоджується курець, — Не вип'єш! Багато його, того горя... Б-ба-гато. А жити треба; хоч потрошку, а треба.
— Нічого! — посміхається сумний дядько. — Аби живі, а голі будемо.
— А будемо...
І всі сумно змовкають, дивлячись у вогонь.
Юрба насовується. Серед неї видко якогось чоловіка в сукняному "кацапському" картузі з цапиною борідкою й жовтим, тоненьким носиком. Він, видко, несе щось важке в одній руці, бо схилився на один бік і посовується дуже помалу, щось викрикуючи й обертаючись до юрби.
В юрбі сміх і палкі балачки. Коло чоловіка в "кацапському" картузі йде молодий парубчак з білявим чубом, підстриженим "по-кацапському", і з веселим, круглим, кирпатим лицем. Під пахвою йому три булки, які він обережно щохвилини оглядає.
Юрба зупиняється коло дядьків. Чоловік ставить додолу велику кошолку з булками, підніма догори якусь засмальцьовану торбинку, трусить нею і, повертаючи голову на всі боки, кричить:
— Эх! Вот игра так игра! За копейку целую булку! Целую французскую булку за копейку! Кто желает? Эх, кто желает! Ну-ка! Землячки! Ну-ка! К чайку-то булочки! А? Подходи, подходи.