— Вітаю вас, — сказав він, простягаючи руку полковникові Ґеральдінові. — Я знав, що можу розраховувати на вашу точність.
— На мою відданість, — уклонившись, відказав полковник.
— Познайомте мене з вашими друзями, — провадив чоловік біля коминка. А коли та церемонія була виконана, він додав із якнайвитонченішою ґречністю: — Я б радий був, панове, запропонувати вам веселішу програму, бо не дуже личить розпочинати знайомство поважними справами, але натиск обставин сильніший за обов'язки приятельства. Я сподіваюся і вірю, що ви зможете пробачити мені цей малоприємний вечір, а для людей вашого гарту досить буде знати, що ви виявляєте людині важливу послугу.
— Хай ваша високість пробачить мою прямоту, — відказав майор. — Я неспроможний приховувати те, що знаю. Від якогось часу я вже почав здогадуватись, хто такий майор Гамерсміт, але містера Ґодола годі сплутати з кимось. Шукати в Лондоні двох людей, які б не знали князя Флорізеля Богемського, —це означало б сподіватись від Фортуни забагато.
— Князь Флорізель! — зчудовано вигукнув Брекенбері й з безмежною цікавістю втупився в обличчя уславленої людини, що сиділа перед ним.
— Я не журитимусь дуже за своїм утраченим інкогніто, —зауважив князь, — бо ця втрата дає мені змогу щедріше віддячити вам. Я певен, що ви не менше зробили б для містера Ґодола, ніж для князя Богемського; але цей другий може більше зробити для вас. Отже, у виграші я, — додав він із люб'язним жестом.
А за хвилину князь уже розмовляв з обома офіцерами про індійську армію та тубільні полки — з цією темою, як і з усіма іншими, він був напрочуд глибоко обізнаний і мав щодо неї якнайвиваженіші погляди.
В поводженні цього чоловіка в хвилину смертельної загрози було щось таке незвичайне, що Брекенбері відчув перед ним пошану й захват. Не лишився він байдужий і до його дотепності в розмові та до напрочуд люб'язного тону. Кожен жест, кожна інтонація були не тільки шляхетні самі собою, а, здавалось, ушляхетнювали того щасливого смертного, до якого були звернені, і Брекенбері в захваті казав сам собі, що за такого державця відважна людина залюбки віддала б життя.
Так минуло чимало хвилин, та ось той чоловік, що привів їх до будинку й відтоді весь час сидів у кутку з годинником у руці, підвівся й щось шепнув на вухо князеві.
— Гаразд, докторе Ноел, — голосно відповів князь, а потім обернувся до інших: — Ви мені пробачите, панове, що я лишаю вас у темряві. Наближається вирішальна мить.
Доктор Ноел погасив лампу. В темряві засірів прямокутник вікна — то вже починався світанок, але розвіяти темряву в кімнаті він ще не міг, і коли князь підвівся зі стільця, ще не можна було розрізнити риси його обличчя чи бодай здогадатись, яке те почуття, що явно володіло ним, коли він говорив. Він рушив до дверей і став збоку від них у позі напруженого чигання.
— Будьте ласкаві, сховайтесь у найтемнішому куті — й ні пари з вуст, — сказав він.
Троє офіцерів і лікар квапливо виконали те прохання, і хвилин із десять єдиним звуком на Віллі Рочестер було шарудіння пацюків за панелями. Та врешті тишу несподівано виразно розірвало гучне рипіння дверної завіси, і майже зразу люди в кімнаті вловили слухом чиюсь повільну, обережну ходу на кухонних сходах. За кожним другим кроком той, хто йшов сходами, зупинявся й видимо прислухався, і під час цих пауз, що здавались нескінченно довгими, людям у кімнаті стискала серце тривога. Доктора Ноела, хоч як звиклого бути в небезпечних ситуаціях, охопила просто-таки фізична кволість, так що жаль брав: у грудях у нього хрипіло, зуби цокотіли, а суглоби гучно рипіли, коли він нервово переступав з ноги на ногу.
Нарешті на двері лягла чиясь рука, і защіпка відсунулась, тихо клацнувши. Знов настала пауза, і Брекенбері побачив, як князь напружився ще дужче, ніби для великого фізичного зусилля. Потім двері відчинилися, впустивши трохи більше вранішнього світла, і на порозі зупинилася й застигла постать високого чоловіка з ножем у руці. Навіть у півмороку вони бачили, як блищать вискалені верхні зуби, бо рот його був роззявлений, як у гончака, що збирається стрибнути на здобич. Чоловік, видно, хвилину чи дві тому виліз із води, бо вона дзвінко скрапувала з мокрої одежі на підлогу.
Ще за мить він ступив через поріг. Стрибок, здушений крик, кілька секунд боротьби — і, перше ніж полковник Ґеральдін устиг прискочити на допомогу, князь уже тримав роззброєного, безпорадного чоловіка за плечі.
— Докторе Ноел, — сказав він, — будьте такі ласкаві, засвітіть лампу.
Тоді, доручивши Ґеральдінові та Брекенбері тримати схопленого, він перетнув кімнату і став спиною до коминка. Як тільки засвітилася лампа, князеві помічники побачили, що обличчя в нього незвичайно суворе. Це вже не був безтурботний панок Флорізель, ні, це був князь Богемський, сповнений праведного гніву й грізної рішучості. Ось він підняв голову й заговорив до зловленого голови Клубу самогубців.
— Ви наставили свою останню пастку, — сказав він, — і самі попали в неї обома ногами. Вже світає, і це останній світанок у вашому житті. Ви щойно перепливли Риджент-канал. Це останнє ваше купання на цьому світі. Ваш давній спільник доктор Ноел не продав мене вам, а віддав вас у мої руки для суду. І та могила, яку ви викопали для мене вчора, послужить, з волі божественного Провидіння, для того, щоб сховати вами заслужену долю від людської цікавості. Станьте навколішки й помоліться, якщо маєте бажання, бо вам відмірено вже мало часу, і Богові надокучили ваші мерзоти.
Голова Клубу самогубців не відповів ні словом, ні рухом. Він і далі, понуривши голову, дивився застиглими очима собі під ноги, ніби відчував невідчепний і безжальний погляд князя.
— Панове, — повів далі Флорізель, вернувшись до звичайного свого тону, — цей чоловік довго вислизав від мене, але зараз, завдяки докторові Ноелові, я міцно тримаю його. Аби розповісти всю історію його злочинів, треба більше часу, ніж ми маємо тепер, але якби в каналі текла сама лише кров його жертв, то, мабуть, цей негідник був би тепер не сухіший, ніж ви бачите. Навіть у таких справах я волію дотримувати коректної форми. Але будьте ви суддями, панове: це скорше страта, ніж двобій, і надати цьому негідникові право вибирати вид зброї означало б зайти в питаннях етикету надто далеко. Я не можу дозволити собі накласти головою в такій пригоді, — провадив він, відмикаючи футляр із шпагами, — а що пістолетна куля часто літає на крилах випадку й найсміливіший, найвлучніший стрілець часом може впасти від пострілу тремтячого боягуза, то я вирішив розв'язати цю проблему лезом шпаги і певен, що ви мене схвалите.