Випив князь до дна свій келих,
І схопивсь за серце він…
І у Корсуні по князю
Похоронний вдарив дзвін.
РОСТИСЛАВИЧІ
Після князя Ростислава
Залишилось три сини.
Поховаваши батька, з Криму
Повертаються вони.
Мирно батьківщину ділять,
В згоді, і приязні живуть,
Разом б’ються з ворогами,
Разом всі їдять і п’ють.
З українськими князями
Скрізь бажають спільно йти —
До єдиної держави,
До єдиної мети.
Але єсть на світі люди
І великі, і малі:
Ті літають духом в небі,
Ці плазують по землі.
Князь Василько раз до Любча
На Вкраїну поспішив:
Там нарада відбувалась
Українських всіх князів.
Приїздить, за стіл сідає
Й чує мову чарівну:
"Доки будемо губити
Українську сторону?
Доки будем ворогами
На єдину землю йти:
Чи у нас не спільна мати,
Чи не рідні ми брати?!
Жиймо в згоді! Поцілуймо,
На хресті присягнемо.
Що за нашу спільну Матір
Душу й тіло віддамо".
"Згода, згода! — закричали. —
Спільно знищимо того,
Хто покривдити посміє
Брата рідного свого.
Разом знищимо навіки!" —
Присягаються князі,
Піднімають хрест угору
І цілують по черзі.
Але князь Давид Волинський
З Святополком заодно,
Вже зломив свою присягу,
Вже забув її давно.
Він запрошує Василька
У палати на бенкет,
На вино старе, пахуче,
На старий, солодкий мед.
Попереджували князя:
"Любий князю, залишись!
Не послухаєш — поїдеш,
Жалкуватимеш колись".
Не послухав князь Василько
І поїхав на бенкет…
На столі пахучі вина
І старий солодкий мед.
Та який чудний господар:
Покрутивсь і нагло зник.
І у князя Святополка
Не повернеться язик.
Так сидять, мовчать, чекають…
Нагло слуги десь взялись
І заковують Василька,
І ведуть його кудись.
Повели, на коней сіли
І несуться у весь дух.
Привезли. Сидить в кімнаті,
Гострить ніж якийсь пастух.
Боронився князь Василько,
Виривався з лютих рук,
Та йому пастух жорстокий
Очі видовбав, як крук.
Довго князь лежав без руху,
Непритомний довго був
І нарешті голос ніжний
Наче матері, почув:
"Я з холодної криниці
Дам води твоїм устам,
Я обмию твої рани
І сорочку білу дам".
І сліпий Василько плаче, —
Він до пам’яті прийшов:
"Не знімай сорочки з мене,
Щоб сам Бог угледів кров".
І заснув Василько знову
Сном глибоким і міцним,
Наче рідна його мати,
Нахилився хтось над ним.
ВІЙНИ РОСТИСЛАВИЧІВ
І довідались про злочин
І князі, і вояки…
Але проти них злочинець
Вже веде свої полки.
Святополк, поляки, угри
Творять спілку з ним одну,
Хочуть знову розірвати
На шматки Галичину.
Ростиславичі боролись
І побили ворогів,
Володар розбив Давида
І Василька увільнив.
І сліпий, слабий Василько
Їде верхи на коні,
Вже не вгледить він ніколи
Сонця в рідній стороні.
І угледіли Василька
Перед боєм вояки…
І з сліпих очей Василька
Полетіли блискавки.
І, зворушені без краю,
Затаївши в серці гнів,
Вони кинулись з мечами
І розбили ворогів.
Довелось також і уграм
Під Перемишлем в боях
Ростиславичам лишити
Безліч трупів на полях.
Довго, довго потім угри
З жахом згадували бій,
Довго, довго дивувались
Нашій силі бойовій.
І не зважувались знову
Підступати до Карпат,
Не топтали більше поля,
Не палили наших хат.
Тільки іноді поляки
Долетять до наших меж
І назад! Сторожа пильно
Оглядала землю з веж.
Рюрик вмер. Галичиною
Правив тільки Володар,
Правив мудро, не боявся
Ні поляків, ні мадяр.
Жив при ньому і Василько
І все скаржився йому:
"Ах, навіщо це нещастя,
Відкіля воно й чому?
Не напивсь моєї крові,
Ще і ляхам віддавав,
Та хіба ж, Давиде лютий,
Я з братами воював?
Ні, мені колись світила
Інша сонячна мета,
Та закрила всі дороги
І всі сонця сліпота.
А хотів я звати тюрків,
Печенігів і братів:
Разом знищити навіки
Хитру Польщу я хотів.
І, зміцнивши Україну,
Знов на половців іти…
Не судилось довершити,
Досягти мені мети.
Вік минув… Труна чекає
І тебе вже, і мене, —
Хто ж, скажи, мети ясної
Із нащадків досягне?"
Дві викопують могили,
Два обтесують хрести:
Два брати жили братами
І умерли, як брати.
ВОЛОДИМИРКО
Володар умер і сина
Володимирка лишив.
Був це князь твердий, рішучий,
Серце з кременю носив.
Перед ним мета єдина:
Сила, міць Галичини.
Рівні всі: народ, бояри,
Всі у матері сини.
За Дністер, на гори, в Галич,
Він столицю переніс,
Замок він обвів валами,
Ровом, мурами обніс.
І розцвів, як Київ, Галич:
На дорогах, на шляхах
Наче ярмарок зібрався
І розкинувся в степах.
Скрип возів і ржання коней,
Крики, ляскіт батогів,
Хмари куряви над степом,
Рев непоєних биків.
На Дністрі ще більше руху,
Люди бджолами гудуть,
Серби, половці, араби
Крам купують, продають.
Продають пахучі трави,
Зброю, овочі, вино,
Найкрасніший посуд грецький,
Оксамит, єдваб, сукно,
А купують шкіру, хутра,
Віск, дерева, збіжжя, сіль.
Кораблі привуть невпинно
І приходять звідусіль.
Місто теж блищить, шумує.
Самоцвіти на жінках,
В сріблі, в золоті бояри
І в бобрових кожухах.
Запишалися бояри,
Хочуть влади, бунчука,
Та страшна, міцна, залізна
Володимирка рука.
"Не дозволю, щоб в державі
Жив щасливо тільки пан:
Для усіх держава-мати:
Для бояр і для селян".
І корилися бояри,
Але тільки не в думках:
В серці камені носили
І змовлялись по кутках.
ІВАН БЕРЛАДНИК
Раз в зимі у ліс на лови
Володимирко пішов,
І бояри зрозуміли,
Що тепер не до розмов,
Що пора за меч узятись,
Перейти від слів до діл,
І Берладника Івана
Посадили на престіл.