Редьярд Кіплінг
Книга Джунглів (збірник)
З "Першої Книги Джунглів"
Брати Мауглі
Ніч несе на крилах вечірній птах,
Кажан вилітає з пітьми.
А людей у полоні тримає страх,
Бо вільні до ранку ми.
Наша влада – з вечора до світання,
Коли Зграя в лісі панує.
Чуєш поклик? Доброго полювання
Всім, хто Закон шанує!
Нічна пісня Джунглів
Надвечір жаркого дня в Сіонійських горах батько Вовк прокинувся після свого денного спочинку, почухався, позіхнув і струсонув обважнілими лапами, щоб розігнати дрімоту. Мати Вовчиця спала, поклавши свою велику сіру голову на чотирьох вовченят, а вони вовтузилися і тихенько скавуліли, і місяць заглядав у печеру, де жила вовча родина.
– Еге! – сказав батько Вовк. – Час іти на полювання.
Він хотів було податися з гори у видолинок, аж раптом низькоросла тінь з кошлатим хвостом кинулася на поріг і занила:
– Хай тобі щастить, о Володарю Вовків! Щастя і міцних білих зубів твоїм славним діткам. Нехай вони не забувають, що в цім світі є голодні!
То був шакал, підлий Табакі, – усі вовки Індії зневажають Табакі за те, що він усюди нишпорить, збурює ворожнечу, розносить плітки і збирає покидь на сільському смітнику. І все ж таки вони бояться Табакі, бо він частіше з поміж інших звірів у джунглях хворіє на сказ, а тоді никає лісом і може вкусити кожного, хто трапиться назустріч. Навіть тигр тікає від ницого скаженого Табакі, бо сказ – це найстрашніше лихо для дикого звіра. У нас цю хворобу називають сказом, а звірі прозвали її "дівані" і тікають від неї.
– Можеш зайти і подивитися сам, – похмуро мовив батько Вовк. – Немає тут ніякої поживи.
– Для вовка – так, – зігнувся Табакі. – А для такого сіромахи, як я, і обгризений маслак – розкіш. Ми, Гідур логи – шакали, – харчами не перебираємо.
Він шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кістку, на якій лишалося трохи м'яса, і, радий радісінький, вдоволено захрумав.
– Дякую за частування, – сказав він, облизуючись. – Які гарні, славні діточки! Які в них великі очі! А вони ж іще такі дрібні! Та що це я кажу, – мені слід пам'ятати, що королівські діти змалечку вже як дорослі.
Табакі пречудово знав, що хвалити дітей уголос не годиться – бо так їх можна зурочити, – і тішився, бачачи, як знітилися їхні батько й мати.
Він трохи помовчав, зловтішаючись, що вчинив капость, а потім додав:
– Шер Хан, Великий Тигр, змінив місце ловів. Цього місяця він полюватиме тут, у горах. Отак він сказав.
Шер Хан облюбував місцину за двадцять миль звідси, біля річки Вайнганги.
– За яким правом? – гримнув батько Вовк. – Закон Джунглів забороняє міняти місце ловів без попередження! Він розполохає здобич на багато миль довкола, і що мені робити? Мушу нині полювати за двох.
– Недаремно рідна мати назвала його Лангрі – Кульгавий, – презирливо докинула мати Вовчиця. – Він змалку кульгає на одну ногу, от і вистежує тільки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер він утік сюди і лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащі, зловити не зможуть, а нам із дітьми куди подітися, коли вони підпалять траву? Уклінна дяка Шер Хану!
– То що – передати йому вашу подяку? – прискалив око Табакі.
– Геть, паскудо! – рикнув батько Вовк. – Швендяй зі своїм паном! Ти сьогодні вже своє зробив.
– Ну що ж, піду, – хихикнув Табакі. – Згодом Шер Хан і сам подасть голос. Он він – у долині. Я міг би й не трудити ноги, щоб сповістити про це.
Батько Вовк прислухався: унизу, в долині при невеликій річці, пролунало люте й злісне ревіння тигра, котрий упустив здобич і з досади казився на всю околицю.
– От недоріка! – мовив батько Вовк. – Зчинити галас на нічних ловах! Чи він не може відрізнити наших оленів від товстих буйволів з Вайнганги?
– Цить! Він вистежує не буйвола і не оленя, – озвалася мати Вовчиця. – Він полює на людину.
Ревіння змінилося глухим риком, що лунав немовби звідусіль. Це був той рик, що до смерті лякає дроворубів і селян, коли вони ночують у лісі, і часом змушує їх бігти просто до тигра в пазурі.
– Кажеш, на людину! – батько Вовк вишкірив свої білі зуби. – Невже йому мало усілякої дрібноти та жаб у болоті, що його потягло на людське м'ясо, та ще й на наших угіддях?
Закон Джунглів, який завжди передбачливий, дозволяє звірам вистежувати людей лише тоді, коли вони навчають свою малечу полювати на здобич. Але навіть тоді звір не може вбити людину в тих краях, що їх обжила зграя чи його сім'я. Після загибелі людини з'являються білі люди на слонах, з рушницями і юрми темношкірих людей з гонгами та смолоскипами; і тоді усім звірам у джунглях буде скрутно. А ще звірі знають, що людина – найбільш слабке та безпорадне створіння з поміж усіх, і поважному мисливцю не годиться її чіпати. Вони кажуть – і це правда, – що в людожерів лисіє хутро і випадають зуби.
Ричання стало гучнішим і завершилося оглушливим "А р р!" – так тигр сповіщає, що готовий до нападу.
Потім почулося озвіріле виття, не таке, як зазвичай у тигра.
– Спіймав облизня, – мовила мати Вовчиця. – Ти диви!
Батько Вовк майнув на розвідини і неподалік від печери почув розлючений рик Шер Хана, що шарудів у заростях.
– Цей дурило обпік собі лапи! З дурного розуму стрибонув у вогнище дроворуба! – пхикнув батько Вовк. – А за ним і Табакі.
– Хтось лізе сюди, – сказала мати Вовчиця, нашорошивши одне вухо. – Пильнуй.
У заростях почувся тихий шурхіт, і батько Вовк присів на задні лапи, готуючись до стрибка. І якби хтось цієї миті подивився на нього, то побачив би найбільше диво – як вовк завмер посеред стрибка. Він кинувся наперед, іще не бачачи, на що кидається, і раптом укляк на місці. Тобто він підстрибнув на чотири п'ять футів угору і грудкою впав на землю.
– Людина! – прогарчав він. – Людське дитинча! Поглянь!
Перед ним, схопившись за нахилену до землі гілку, стояв голісінький смаглявий малюк, що ледь навчився ходити, – малесенька, ніжна жива грудочка. Такої дитини ще ніколи зроду ніхто не бачив уночі та ще й біля вовчого лігва. Малюк подивився в очі батькові Вовку і засміявся.
– Ти диви, людське дитинча! – подивовано сказала мати Вовчиця. – Я їх ще ніколи не бачила. Ану принеси його сюди.
Вовк зазвичай носить своїх вовченят у пащі, тому він може, коли треба, взяти в зуби яйце і не розчавити його; і хоча зуби батька Вовка ухопили за спину малюка, коли він поклав дитину між вовченятами, на шкірі не лишилося й сліду.