Що треба самотній сльозині?
Туманить вона мій зір.
Вона в очах у мене
Зосталась з давніх пір.
Багато сестер блискучих
У неї колись було,
Та з горем моїм і щастям
Вітрами їх геть змело.
Розтанули, мов тумани,
І ті зірочки ясні,
Що радощі і страждання
Навіяли в серце мені.
Ох, так і моє кохання
Спливло без марних зітхань!
Ти також, самотня сльозино,
На віях моїх розтань!
* * *
Крізь хмари осінній півмісяць
Пробився серпом блідим.
Стоїть при кладовищі
Пастора тихий дім.
Читає біблію мати,
Син біля свічки притих,
Старша дочка куняє,
А менша каже до них:
"Ох, боже, до чого ж нудно
Життя в нас потяглось!
Тільки і є розваги,
Коли ховають когось".
Читаючи, каже мати:
"Та що там, лиш четверо світ
Лишило зо дня, як батька
Поховано біля воріт".
А старша дочка позіхав:
"Помреш тут з вами, хоч плач,
Я завтра піду до графа,—
Кохає мене багач".
А син молодший сміється:
"Тут троє мисливців є,
Що роблять золото й приймуть
Мене в товариство своє".
Тут синові біблію мати
В бліде обличчя жбурля:
"Ти хочеш розбійником стати,
Прокляте богом хлоп'я!"
І чують — щось стукнуло в шибку,
І бачать — рука у вікні.
То мертвий батько надворі
Стоїть у чорнім вбранні.
* * *
Наснилось: дивилась печально зоря,
І місяць, і небо журбенне;
Я в місто лечу, де кохана моя
Живе далеко від мене.
І ось її дім, коло нього стою
І сходи цілую, де мила
Ставила ногу маленьку свою,
Де сукня її шелестіла.
Ніч нескінченна, ніч крижана
Лежить на холоднім камінні;
Стежить за мною постать з вікна —
Вся в місячному промінні.
Надворі лиха негода,
То дощ, то січе сніжком.
Сиджу в задумі й дивлюся
У темряву за вікном.
Ген здалеку вогник самотній
Мигтить крізь тьму густу;
З ліхтариком добра матуся
Прямує кудись в сльоту.
Можливо, іде купити
Масла, яєць і муки,
Бо хоче коржа смачного
Вона спекти для дочки.
Дочка у кріслі на свічку
Мружиться в напівсні;
Круг милого личка злотом
Локони сяють рясні.
Чи вона не помічала
У твоїх очах кохання?
Чи не міг ти прочитати
І в її очах бажання?
Чи крізь них не видно душу,
Серце щире, не байдуже?
Адже ти в подібних справах
Не осел, мій любий друже!
Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
І вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.
Вони розлучились — лиш зрідка
їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
И не знали про те самі.
# * *
Коли я вам скарживсь на біль і зітхав,
З вас кожний мовчав і з нудьги позіхав;
Коли ж у вірші я вклав свій біль,
Гучні дифірамби почув звідусіль.
* * *
Гукнув я чорта, і він прибув,
Але не такий, як я думати звик.
Він не гидкий, не кульгавий був,
А милий приємний чоловік,
Чоловік у літах своїх найкращих —
Із світських, вихованих, путящих.
Він вельми тямущий дипломат,
Про церкву й державу балакати рад.
Що ж трохи блідий, в тім дива немає —
Санскрит і Гегеля саме вивчає.
Фуке — поет його кращих мрій,
А критику, мабуть, він геть покине,
Вішавши заняття це старовинне
Гекаті, прабабці любій своїй.
Хвалив він мої юридичні вправи,
Бо й сам колись бравсь до цієї справи.
Сказав, що цілком байдужий він
До дружби моєї,— і ґречний уклін
Зробив,.запитавши: Чи ми, скажіть,
В іспанськім посольстві не бачились
з вами? —
І я, придивившись до нього, ту ж мить
Згадав, що знайомий вже з ним роками.
* * *
Не кепкуй, людино, з чорта!
Шлях життя короткий в нас,
А вогонь одвічний в пеклі
Ще палає — не погас.
Сплачуй всі борги, людино!
Довгий шлях в житті для нас —
Доведеться брати набір,
Як робив ти вже не раз.
* *
Дитя моє, бувши дітьми,
Двійком малих дітей,
Ми в курнику під солому
Ховались від людей.
Ми кукурікали півнем,
І люди, що йшли повз нас,
Вірили — кукуріку! —
То півень і є якраз.
Ящик стояв на подвір'ї —
Жили ми з тобою в нім.
Прикрасивши папірцями
Його, як гостинний дім.
Стара сусідова кицька
Візит нам складала свій,
Робили ми компліменти
І ввічливий кніксен їй.
Розпитували, чи здорова;
А втім, у пізніший час
Те саме стареньким кицям
Казали ми ще не раз.
Сиділи вдвох, і частенько
Тужили, як люди старі,
І скаржилися, що добре
Жилося в давній порі.
Як зникли вірність, і віра,
И любов, що жила колись,
І як подорожчала кава
І гроші перевелись!
Минули дитячі ігри,
Ніщо не вернеться знов —
Ні світ, ні життя, ні гроші*
Ні вірність, ні віра й любов.
* ф *
Аж серце стисне, як згадаю
Забуті давні дні, коли
Спокійно світ лежав без краю
І люди мирно ще жили.
Все зрушилось навколо тебе,
Нужда й гризота скрізь тепер,
Неначе бог помер у небі
І в пеклі чорт давно помер.
А навкруги таке страждання,.
Таке холодне люте зло,—
Коли б не крихітка кохання,
Навряд чи можна б жить було.
В молодії давні літа
Від кохання без привіта
Я палав не раз;
Дорогі тепера дрова,
Згас вогонь, душа здорова,
Далебі, от це й гаразді
Красна любко, не журися!
Нащо сльози? Схаменися!
Так роби, як я:
Ти живи, поки живеться,
А журбу забудь — минеться!
Далебі! Та й будь моя.
Приснилась мені моя люба —
Пригноблена жінка сумна.
Своєї колишньої вродн
В нужді позбулася вона.
Дитя до грудей пригортала,
А друге за нею брело,
І зір, і хода, і одежа —
Все в неї убоге було.
З базару вона поверталась,
Коли я її перестрів —
Спинивсь я і сумно й спокійно
До неї заговорив:
"Бліда ти, стомлена й хвора,—
У дім мій зо мною ходім,
Я буду на хліб заробляти
Трудом і старанням своїм.
Для діток твоїх недорослих
Віддав би я радо життя,
Найбільше ж для тебе самої,
Знедолене, бліде дитя.
Не буду тобі говорити
Про те, що тебе я любив,
Коли ти помреш — на могилі
Ридатиму я без слів".