Флорентіно Аріса пояснив їй, що все це легенди давніх часів, а нинішні річкові пароплави мають танцювальний салон, каюти на них не менш просторі й розкішні, ніж номери в готелі, з окремою ванною та електричними вентиляторами; що ж до збройних нападів, то їх не було, відколи закінчилася остання з громадянських воєн. Крім того, він розповів їй із самовдоволеним відчуттям особистого тріумфу, що подібні досягнення стали можливі передусім завдяки свободі судноплавства, якої домігся він і внаслідок якої виникла конкуренція: замість однієї компанії, як то було колись, тепер існувало аж три, і всі вони процвітали. Одначе швидкий розвиток авіації становив реальну небезпеку для них усіх. Ферміна Даса спробувала його заспокоїти: мовляв, пароплави існуватимуть завжди, бо ніколи не знайдеться багато божевільних, схильних сідати в апарат, суперечний, здавалося, самим законам природи. Потім Флорентіно Аріса заговорив про поступ у розвитку пошти: тепер, мовляв, і доставляють, і розносять її куди швидше та надійніше, — він казав це з таємним сподіванням, що Ферміна Даса згадає про його листи. Та вона про це не згадала.
А втім, незабаром така нагода виникла сама собою. Вони вже відійшли далеко від цієї теми, коли служниця урвала їхню розмову, передавши Ферміні Дасі листа, якого щойно приставили спеціальною міською поштою, — цей вид послуг запровадили зовсім недавно, поширивши й на листи систему доставки телеграм. Ферміна Даса, як то бувало з нею завжди, не могла знайти окулярів, щоб прочитати, від кого лист. Флорентіно Аріса лишився незворушний.
— Нема потреби шукати окуляри, — сказав він. — Цей лист — від мене.
Так воно й було. Він написав його вчора, в жахливому стані депресії від того, що ніяк не міг забути, якою ганьбою скінчився його перший марний візит. У листі він перепрошував за зухвалість — що з'явився до неї з візитом без попереднього дозволу — і відмовлявся від наміру прийти знову. Листа він не роздумуючи вкинув у поштову скриньку, а коли добре все обміркував, було вже пізно взяти його назад. Проте йому здалися зайвими всі ці пояснення, і він лиш попросив Ферміну Дасу зробити йому ласку й не читати листа.
— Звичайно ж, — сказала вона. — Зрештою, листи належать тим, хто їх пише. Хіба ні?
І тоді Флорентіно Аріса зважився на сміливий крок.
— Авжеж, — погодився він. — І тому, коли виникає розрив, листи повертають у першу чергу.
Вона пустила натяк повз вуха і віддала йому листа, сказавши:
— Дуже шкода, що я не зможу прочитати його, бо інші ваші листи мені дуже допомогли.
Він глибоко зітхнув, здивований, що вона отак мимохідь сказала багато більше, ніж він сподівався від неї почути, і відповів:
— Ви собі не уявляєте, який я щасливий, що ви мені це сказали.
Але вона змінила тему розмови, і до кінця вечора йому так і не випало повернутись до неї.
Попрощався він уже після шостої, коли в домі засвітили лампи. Тепер він почував себе трохи впевненіше, хоча й не плекав ілюзій, бо не міг забути мінливого характеру та непередбачуваної поведінки Ферміни Даси в її двадцять років, і в нього не було підстав припускати, що відтоді вона змінилася. Тому він ледве наважився запитати її, з невдаваним острахом, чи дозволить вона йому навідатися якось іще, і її відповідь вразила його.
— Приходьте коли захочете, — сказала вона. — Я майже завжди сама вдома.
Через чотири дні, у вівторок, він з'явився без попередження, і вона не стала чекати, поки принесуть чай, щоб розповісти йому, як допомогли їй його листи. Він сказав, що то були не листи в точному розумінні, а уривки з книжки, яку йому хотілося б написати. А вона, мовляв, так його й зрозуміла. І навіть подумала, що слід повернути листи йому, якщо це його не образить, — нехай він знайде їм краще застосування. Вона все говорила й говорила про те, якою розрадою стали для неї його листи в тому горі, що її спіткало, — і говорила про це з таким захватом, з такою вдячністю, а може, навіть, як здалося Флорентіно Арісі, з такою ніжністю, що він зважився на більше, ніж рішучий крок, — на смертельне сальто.
— Колись ми казали одне одному "ти", — мовив він.
Це було заборонене слово — "колись". Вона відчула, як пролетів над ними примарний ангел минулого, і спробувала відігнати його геть. Але Флорентіно Аріса не став зупинятися на півдорозі й додав:
— Я мав на увазі, що ми зверталися одне до одного на "ти" в наших давніх листах.
Ферміна Даса розгнівалася й мусила зробити над собою зусилля, щоб не виказати себе. Але він усе помітив і зрозумів, що повинен домагатися свого тактовніше, і хоч невдача дала йому знати, що Ферміна Даса залишилася такою ж дратівливою, як і замолоду, проте її стриманість засвідчила, що вона принаймні навчилася пом'якшувати свої різкі манери.
— Я хотів сказати, — провадив він, — що теперішні мої листи — це зовсім інша річ.
— Усе в світі змінилося, — відповіла вона.
— Я не змінився, — заперечив він. — А ви?
Вона завмерла з чашкою на півдорозі до рота і втупила в нього погляд, у якому він помітив давно знайомий йому вираз невблаганної рішучості.
— Тепер це байдуже, — сказала вона. — Мені вже сімдесят два роки.
Флорентіно Аріса прийняв удар у саме серце. Йому хотілося б знайти гідну відповідь, скору і влучну, мов стріла, але тягар старості придушив його: ніколи не почував він себе таким виснаженим після такої короткої розмови; серце йому боліло, і кожен його удар металевим відлунням відбивався в артеріях. Він почув себе старим, зажуреним, нікому не потрібним, і йому так захотілося плакати, що він не міг здобутись на жодне слово. Другу чашку чаю вони допили в мовчанці, насиченій передчуттями, і коли Ферміна Даса знову заговорила, то звернулася до служниці, попросивши, щоб та принесла теку з листами. Він мало не сказав їй, щоб зберегла їх для себе, бо він має копії, але раптом йому подумалося, що така пересторога може видатися нешляхетною. Говорити більше не було про що. Перед тим як попрощатися, він висловив бажання прийти наступного вівторка о такій самій годині. Вона запитала в себе, чи варто їй бути надто поблажливою, і сказала:
— Я не бачу сенсу в таких частих візитах.