Перш ніж перейти до суті, доктор Урбіно Даса поділився деякими своїми думками про старість. Мовляв, якби не старі люди, світ рухався б швидше. "Людство, як і військо на марші, просувається зі швидкістю того, хто йде найповільніше", — сказав він. Доктор Урбіно Даса передбачав, що в майбутньому суспільство навчиться жити більш розважливо, а отже, й більш цивілізовано, і в такому суспільстві старих виселятимуть у глухі міста з тих міст, де від них уже не буде ніякої користі, щоб вибавити їх від сорому, від страждань, від моторошної самоти, яка приходить на схилі віку. З погляду медицини, як йому здається, за вікову межу можна взяти шістдесят років. Але поти, поки суспільство розвинеться до такого рівня милосердя, єдиним виходом будуть притулки, де старі люди втішатимуть одне одного, їх там об'єднуватимуть спільні вподобання і спільні відрази, спільні вади і спільний смуток, там вони будуть у безпеці від неминучих незгод та сварок із людьми молодших поколінь.
— Старі в своєму колі здаються менш старими, — сказав він.
Так от, доктор Урбіно Даса хотів подякувати Флорентіно Арісі за те, що він складає добру компанію його матері в самотині її вдівства, і попросив його робити це й далі для блага обох і для зручності всіх, незважаючи на її старечі примхи. Флорентіно Аріса відчув полегкість, коли співрозмовник пояснив йому, з якою метою влаштував цю зустріч.
— Будьте спокійні, — сказав він докторові Урбіно Дасі. — Адже я на чотири роки від неї старший і завжди був старшим — не тільки тепер, а й за давніх-давен, ще коли вас і на світі не було. — І не втримався від спокуси підпустити іронічну шпильку: — В суспільстві майбутнього вам довелося б тепер ходити на цвинтар і приносити на сніданок їй та мені по букету квітів.
Доктор Урбіно Даса не врахував, які прикрі висновки можна зробити з його пророцтва, і вдався до незграбних, надуманих виправдань, у яких зрештою геть заплутався. Але Флорентіно Аріса допоміг йому виплутатись. Він сяяв від радості, бо знав тепер, що рано чи пізно в них відбудеться схожа на сьогоднішню зустріч із доктором Урбіно Дасою, на якій він муситиме виконати неминучий у світському товаристві ритуал: офіційно попросити руки його матері. Цей сніданок вельми його підбадьорив, і не тільки причиною, з якої відбувся, а й тому, що показав, як прихильно і з якою полегкістю буде зустрінуте це його неминуче прохання. Якби він міг розраховувати на згоду Ферміни Даси, то сприятливішої нагоди дарма було б і шукати. Та менше з тим: після сьогоднішньої розмови за цим історичним сніданком попросити руки Ферміни Даси буде для нього чистою формальністю.
Ще в свої молоді роки Флорентіно Аріса завжди підіймався та спускався сходами з великою обережністю, бо дотримувався думки, що за першим, хай й незначущим, падінням приходить старість, а за другим — смерть. Найнебезпечнішими з усіх видавалися йому сходи, які вели до його контори, круті, вузенькі, і задовго до того часу, коли мусив докладати зусиль, аби не човгати ногами при ходьбі, він брався ними, дивлячись на кожну приступку і тримаючись за поруччя обома руками. Не раз йому пропонували збудувати нові, не такі карколомні сходи, але щоразу він відкладав рішення на наступний місяць, не бажаючи йти на поступки своїй старості. В міру того як минали роки, він потребував усе більше часу, щоб піднятися до свого кабінету, і не тому, що це коштувало йому більших зусиль, як він квапився всім пояснити, а тому, що з кожним разом він ішов обережніше. Але в той день, коли він повертався зі сніданку з доктором Урбіно Дасою, після келиха портвейну за аперитив та півсклянки червоного вина, випитого за їдою, а надто після тріумфальної розмови, він спробував скочити відразу на третю приступку, немов танцюючи, зовсім по-хлоп'ячому, так що ліва нога йому підвернулася в кісточці, він упав горілиць і лише чудом не вбився на смерть. У ту мить, коли падав, він зберіг досить ясності розуму й устиг подумати, що не повинен умерти внаслідок цієї лихої пригоди, бо логіка життя не допустить такого дивовижного збігу, щоб двоє чоловіків, які протягом стількох років так любили одну й ту саму жінку, померли в однаковісінький спосіб і на протязі майже одного року. І його надії справдилися. Хоча йому наклали гіпс від ступні до литки й звеліли лежати в постелі без жодного руху, проте почував він себе ще більш живим, аніж до свого падіння. Коли лікар прописав йому два місяці постільного режиму, він не міг повірити в своє безталання.
— Не кажіть мені такого, докторе, — благально попросив він. — Два місяці для мене те саме, що для вас — десять років.
Кілька разів він пробував підвестися, підтримуючи свою гіпсову, мов у статуї, ногу обома руками, одначе щоразу дійсність змагала його. Та коли нарешті почав ходити, ще відчуваючи біль у кісточці та ломоту в попереку, в нього з'явилися зайві підстави вірити, що доля постановила випробувати його рішучість і тільки тому влаштувала це падіння.
Найтяжчим для нього днем був перший понеділок. Біль наче відступив, і лікарський прогноз був вельми підбадьорливий, але Флорентіно Аріса не хотів миритися з фатальною неминучістю, з тим, що завтра він уперше за останні чотири місяці не побачить Ферміни Даси. Одначе після сповненої смирення сієсти він скорився долі й написав Ферміні Дасі цидулку з вибаченням. Написав від руки, на папері, напахченому парфумами, та ще й чорнилом, яке світилося в темряві. В тій цидулці він без тіні сорому аж надміру перебільшив трагізм своєї лихої пригоди, прагнучи в такий спосіб збудити жалість Ферміни Даси. Вона відповіла через два дні дуже співчутливим і дружнім листом, проте без жодного зайвого слова, — так, зрештою, було й у вікопомну пору їхнього кохання. Він ухопився за нагоду і знову написав їй. Коли вона відповіла вдруге, він вирішив піти далі, ніж у шифрованих розмовах вівторкових візитів, і звелів поставити собі біля ліжка телефон, пославшись на те, що повинен постійно перебувати в курсі справ компанії. Попросив телефоністку на центральному вузлі, щоб з'єднала його з номером у три цифри, які знав напам'ять, відколи подзвонив туди вперше. Голос із приглушеними тонами, огорнутий таємничістю великої відстані, коханий голос, відповів, упізнав, хто говорить, і вже через хвилину попрощався, сказавши лише три фрази усталеного привітання. Флорентіно Арісу засмутила така байдужість: вони мовби знов опинилися на початку своїх взаємин.