"Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович. — Що я їм тепер! Я вже їм не потрібний..."
— Хам! — кинув крізь зуби, дивлячись Бондаришину вслід.
Спустившись з ґанку, вирушав у щоденну плавбу сліпий адмірал під руку з своїм "міноносцем". Вони пройшли повз нього, не помітивши навіть.
"І той виступає сьогодні інакше, — подумав Аркадій. Петрович про "міноносця". — Радіє, бестія, певно, що більше не буде панів..."
Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара. "А сіни возять!" — згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, — і не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!..
Так само без думки — для чого — вернувся знов на подвір'я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайні, тепер чорна і паруюча після дощу.
Аркадій Петрович аж затрусився од люті.
— Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш мені зараз до гною!
Він навіть підняв ціпок і, трясучи ним, тицяв в напрямі стайні, поки здивований хурман ліниво брався за вила.
"Се він навмисне... — думав Аркадій Петрович. — Що буде завтра — побачимо ще, а сьогодні я ще господар".
В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.
"Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?"
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очі.
"А тепер що?"
Одкрив очі і подивився на стелю.
Одповіді не було.
В венеціанське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, і чудно думати було, що станеться якась переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці — нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, — і йому хотілось, щоб невідоме "завтра" прийшло нарешті й поставило гру, гостру й небезпечну. Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись чи спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.
Вийняв годинник і подивився.
— За десять дванадцята буде, — сказав наголос. "Значить, — подумав, — лишилось менше доби".
Завтра... Уявив собі раптом завтрашній ранок... Насуне з галасом на подвір'я ціла громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю... діти почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на своєму...
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
— Ху-ху!..
Піднявся з кушетки на розбитих старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась "дворянська кров", говорив розум, промовляло сумління, по-свойому кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив поміст петлями кроків, наситив повітря думками, а все ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не розрізавши тіла, не можна дістати.
Через подвір'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрім коні, і чутно було, як пройшов просто у хату Софії Петрівни, а в столовій тим часом лагодять їсти для нього.
"Вже небагато лишилось... ніч і кілька годин", — позирав на годинник Аркадій Петрович.
Тіні росли. Сонце збиралося сідати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та круті роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.
"Невже завтра і се не моїм стане?" — з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:
— Ти не тривожся, тату, але...
— Що таке? — обернувся він швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блідим обличчям мадонни і скорбтно розтягала уста.
— Не треба тривожитись дуже... прийшли козаки...
— Як... козаки?
— Губернатор прислав... Стоять на дорозі... Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуси і сердито плавали очі, сиві, злинялі, як два замерзлі озерця.
— Що ж се таке? Я не просив... А, розумію, се проти мене змова... Чорт... я не попущу... Покликать Антошу...
Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збирався побити Антошу.
— Я думаю, що... — розгубилась налякана Ліда. Вона щось хотіла казати, щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б'є себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм:
— Подать Антошу!
Запорошений й впрілий, на розбитих сідлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
— Ти навів козаків?
— Я чи не я, се, тату, не важно, — засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.
— Ага! Не важно... Ну, добре. Так я ж вам покажу... Я прожену їх швидко… Пустіть! — кричав він на всіх, хоч його ніхто не тримав, і бігав по хаті, наче зовсім утратив розум.
— Аркадій... заспокойся, Аркадій... — благала Софія Петрівна, розставляючи руки у дверях. — Ти ж бачиш: ніч, люди йшли стільки, стомились, голодні, мужики їх не приймають в село... як же так можна...
— А! Що мені люди... хороші люди!.. У мене — і козаки... Пустіть мене зараз...
— Але ж, тату, мені здається, що... — вмішалася Ліда.
— Прогнати не трудно, — перебив Ліду Антоша, — тільки що вийде з сього... Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть... хіба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
— Ах, бідні коні, — зітхнула Ліда, — що ж вони винні...
— Що ти сказала? — спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.