Надя звикла до цього поїзда і любила його, так само, як любила завод, так само, як любила себе і ту маленьку станцію, де'виходила просто в поле, а потім поволі йшла до свого дому, і здаля чула його запах, вловлювала його настрій, де свіжий город вибухав до сонця й до неї запахом картопляного цвіту, цибулі, часнику, запахом спокою, вечірніх матіол і роботи — бо Надиним рукам замало було праці на заводі, вони ще могли не одне подужати, і вона добувала з криниці холодну воду і мила руки, щоб знову замастити їх — уже землею й соком зелені.
А все-таки від плітки відмахнутися чи врятуватися не могла. Плітка проповзла аж до батьківського порога й обернулася гнівною материною сваркою: а ти, доню, того до міста поїхала, аби про власну честь та гідність забути? А ти, доню, з кожним парубком там на заводі вистоюєш,' та кожен тебе може своєю дівкою назвати, та кожен може...
І вже світ не. здається соняшником, котрий тягнеться за тобою, наче за сонцем, і вже тоді розмірковуєш довго, перш ніж усміхнутись комусь чи спинитись з кимось для розмови чи сісти з кимось за один стіл у їдальні. Уже тоді важко радіти з самої себе і так безоглядно любити цілий світ.
Іван Ратай поняття не мав про Надині чорні клопоти, може, коли б знав, то не приносив би з собою того малюнка, зрештою, він і не мав наміру його комусь показувати, по-дурному, як завжди в таких випадках, усе вийшло — акварель на цупкому сірому папері лежала в тоненькому журналі, хтось узяв журнал, а отже, й малюнок.
А що міг порадити Іван Ратай, коли вона інакше йому не малювалась, тільки так — зовсім без одягу, прикрита лиш буйним волоссям, рудим, як 'полум'я, волоссям, і довкола все теле руде від того світла, а вона сама біла-біла, як щось найбіліше на світі? Що міг порадити Іван Ратай, коли вона йому тільки так малювалась — бо пробував по-різному, і при роботі, і в мить відпочинку, і ще коли сміється до когось або ніби про щось задумалась— але то все було не так, негаразд — вона малювалась йому тільки такою, і він радів з того, що вдалось, що вона така гарна, а йому вдався малюнок.
І хіба хотів він її образити тим малюнком? Малював же білою, найбілішою в світі, білішою від усього. Хіба знав, що вона буде плакати гірко, бо їй покажуть той малюнок: як же інакше міг малювати, коли не бачив? Видно, бачив! Бачив такою!
Хіба він міг знати, що вона побіжить заплакана й знеславлена (на її власну думку й на думку всіх плетух) — побіжить до начальника цеху і крізь плач кричатиме: "Підпишіть мені заяву, я тут більше не буду, я не можу тут працювати, усякий може тут з мене глумитися, як собі хоче, — він мене такою намалював, а я, може, й сплю в сорочці, пощо він 'мене так непристойно намалював, коли я на-
віть сплю в сорочці!" "Неправда, неправда, — кричала вона, — він мене такою ніколи не бачив, ніхто мене такою не бачив, а вони кажуть, що бачив, та я ж навіть не така, я зовсім інша, я анітрохи не схожа!" — кричала вона, і хлопець відчув себе справді винуватим, наче таки насміявся з неї. І не знаходив слів для виправдання, хоча зовсім не хотів жартувати з неї — а тим більше насміхатись, у нього такого й у думці не було, коли він малював її. Тільки навряд чи вмів би він усе це пояснити й так би зостався, може, в ролі поганого й бридкого жартівника, якби не механік, який нагодився при тій розмові, він попросив Івана вийти з кабінету начальника цеху, довго про щось говорив з ним і з Надею і таки заспокоїв її, але не зумів умовити залишитись на заводі — вона звільнилась з роботи, і здавалось Іванові, що він поламав чиюсь долю — отак, зовсім не хотячи, поламав і що та, гарна, .й весела, й біла дівчина з рудим волоссям зосталася тільки на папері — а Надя справжня була вже інша, не така буйна й не така весела. Він мучився тим усім, і Старий запримітив його тривогу. Старий умів так розпочати розмову, що вже потім людина й не помічала, як розповідала геть-чисто усе і як після такої виспові-данки з'являлось велике полегшення й звільнення, ніби перед тим збиралося на чорну грозу, ніби 'задуха не давала ковтнути повітря — і от зараз гроза впала, свіжа, прохолодна, зовсім не чорна — й вивільнила від задухи.
Вона йому дуже подобалась, не могла не подобатись — а коли хтось дуже подобається, то хіба ж дивно, що хочеться намалювати те гарне, — звичайно, на папері воно вже не таке, інше, ніж у житті, зовсім навіть інше, — і все ж це те, що тобі так подобається й хочеться намалювати.
— Це правда, — сказав Старий. — Якби я вмів малювати, то й собі спробував би намалювати цю дівчину. Це правда—вона гарна, я розумію, що ти не хотів ображати її, бо то ж і в одязі така дівчина виглядає наче невбрана, одяг їй ніби заважає. Це так, як би на гарну мармурову фігуру хтось надумав сукню натягнути, я розумію, що ти хочеш сказати, але ж дівчина поміж людьми ходить, мусить бути, як люди. Ти б, сину, узяв та й знайшов-її, часу вже трохи минуло, вона охолола з гніву, — —знайди, поясни їй, може, зрозуміє, га?
Іван розпитався про її адресу. Поїхав до тієї маленької станції, зійшов — як вона сходила — у полі н знайшов її дім. Ходив довкола, обійшов кілька разів і вже ніби відважився наблизитись — аж тут з дому хтось вийшов, хлопець не бачив навіть, хто це був, він повернувся й побіг геть.
Хороший чоловік, їх цеховий механік, але краще нехай би не згадував про той малюнок.
"Від міста п'ять хвилин до схрещення доріг"
І все-таки ми потрапили на старий міст. Щоб добратися до цікавого дому, треба було перейти на лівий берег, і ми дісталися туди по старому мостові. Він доброзичливо прийняв нас обох, я знову чула, як покахикує й покректує він, утомлений за день, розігрітий теплом, і гарним днем, і добрими звістками, які приносив йому вітер, запахом, що його вдихав з ріки, легкими безтурботними кроками дітей, які з жалем дивились на прохолодну воду: не можна було ще купатись. Радували його також ластівки; я завжди Помічала перший день їх прильоту—тоді птахи особливо збуджені, аж нервові, ошалілі, розщебетані понад міру, бо ж насправді повернулись додому, — я помічала цей день, а от тепер чомусь так трапилось, що не бачила дня їх прильоту, а тільки їх самих — уже втішених, діловитих і зайнятих буденними турботами. Колись у дитинстві я покреслила білий папір схрещенням рівних ліній, вони перетиналися поміж собою, а я все шукала місця, щоб провести ще декілька таких же ліній, умістити їх на папері якомога більше. "Що це?" — запитали в мене, а я сказала: "Літають ластівки".