Подав Петрусеві люшню, а сам руки на грудях навхрест зложив, а, згори поглядаючи на дядьків, почав:
— А все ж таки, людоньки добрі, ви самі завинили.
— Ми?
— А так. Бо замість ставати один поруч одного, плече об плече, щоб було одно стадо, а Виговський пастирем над ним, ви кожний на свою руку починаєте робити. Хочете, щоб що село, то була окрема держава? А того ніде не було, нема й бути не може. Шани та послуху в вас нема.
— Досить ми наслухалися, пане, а тепер хай нас послухають інші.
— Так, так, тепер хай нас послухають вони.
— Досить нашої покори. Через низький тин і жидівські собаки скачуть.
Босаковський сплюнув.
— Бачу, що не добалакаюся з вами. Слухайте, люди! Коли б я хотів, то постріляв вас і пішов, куди треба. Рушниць, куль і пороху маю подостатком. Але я вам не ворог, вашої кривди не хочу й тому пришліть до мого табору трьох своїх найсвідоміших людей, щоб я з ними порозумівся і даром не проливав крові. Добре?
Селяни перешептувалися хвилину.
— Можна, — відповіли.
— Але негайно, бо мені їхати спішно.
— Хай буде й негайно. Пришлемо.
Босаковський повернув коня до своїх.
Борис і Петрусь із селянськими рушницями йшли за ним.
У таборі всі стояли готові до бою, бо не знали, на чому переговори покінчаться. Нечаєва сиділа на якійсь бурці, заслухана в журливий шепіт річки. Що їй?
— Простіть, ваша милість, — почав Босаковський, — що я вас під віз посадив, а тепер, будь ласка, ще скиньте оцю чорну хламиду. — Та-ак! — і услужливо та вправно, ніби нічого більше в житті й не робив, лиш послугував жінкам, поміг Нечаєвій вилізти з чернечої ряси.
— Кажіть, що хочете, — жартував, — а все-таки у світській одежі куди краще. Не на черницю вас Бог створив, ой не на черницю!
— Або я знаю навіщо, — відповіла байдуже.
— На гетьманову доньку, а то й на гетьманиху, — промовив Босаковський, не скриваючи свого захоплення її красою.
Тим часом посли від селян надходили. Ті самі старі господарі, що до них Босаковський перед хвилиною промовляв.
— Сідайте, батьки, милості просимо!
Поприсідали, ще й кийками попідпирали бороди, буцім у присюди пускались, а Босаковський почав:
— Ну, кажіть, як же воно буде: пустите мене чи ні?
— Не пустимо до села. Як хочете, то проїжджайте мимо.
— А як те ваше село зветься?
Селяни переглянулися.
— Питаюся, як ваше село зветься?
Тихо.
— Глухі?
Покашлювали, а потім один:
— А вам навіщо знати?
— А на те, щоб почислитися з вами, якщо ви захотіли б нам кривду зробити. Бо не гадайте, що ми хто-будь.
— Бачимо. З ким-будь ми й не панькалися б так довго.
— І не гадайте, що ми на ваше село такі цікаві.
— І того ми не гадаємо, пане.
— Але, кажу вам, що спішимось і тому хочемо переїхати мирно.
— Не спиняємо вас. Ідіть, куди вам треба.
— А не нападете на нас ззаду?
Дядьки мовчали.
— Ото ж то й є. Тому ваше село мусить нам заставників дати. Якщо без пригоди минемо ваші межі, тоді й відпустимо їх, а як ні, то...
І не докінчив.
— Що ж ви на це?
Мовчали.
— Що ж ви на це? — повторив Босаковський голосніше.
— Або ми знаємо що? Треба б поспитатися у цілої громади.
— То ви такі посли? — розсердився Босаковський. — То з такими мандатами ви до мене прийшли, пси би вам писки лизали!
Знову мовчанка і то довга.
Босаковському терпцю не ставало.
— Знаєте, люди, що?
— Що, пане?
— Хай вас чорт візьме разом із вашими розумами дурними і з бебехами усіми! Ідіть собі геть і не нарікайте на мене. Зроблю, що сам захочу.
Селяни буцім зраділи.
— От так би, паноньку, й давно, по-людському, на розум, як чоловік до людей, а не по-панськи.
Босаковський усміхнувся, хоч і лихий був на хитрих селян, що дурнів удавали.
— Слухайте ж тоді мене, панове посли.
— Слухаємо покірно.
— Якщо ви гадаєте, що на дурного попали, то я вам зараз покажу, що воно саме навпаки.
— Себто — ми дурні?
— Як гадаєте. Якщо ви не схочете по добру погодитися зі мною, то скажу вас пов'язати, як баранів, і заставниками повезу з собою. Я маю когось такого, що його на небезпеку виставляти не можу й не смію.
Селяни здивувалися.
— Маєте? А хто ж це такий?
— Хто? Тая жінка, що біля воза сидить.
— Жінка? — іскривилися. — Що ж це за цяця така?
— Полковника Нечая дружина, — різко відповів Босаковський.
Селяни, як обпарені, зірвалися.
— Олена?
— Еге ж.
— Покійного гетьмана молодша донька?
— Вона?
— А чому ж ви нам цього зразу не сказали, пане? Господи, покійного Хмеля донька! На простім возі, в убожестві? Чого ж це так?
— Дякуючи таким дурним головам, як ваші. Родина великого гетьмана в небезпеці, а ви, замість постояти за неї, як розбишаки засідаєте з ломаками при дорогах і спокійним людям ні проїзду, ні проходу не даєте. Погадайте собі, що було б, коли б ви так справді на нас напали були та вбили або покалічили полковницю?
— Навіть не кажіть такого, пане, бо слухати страшно. Не наша була б вина, не наша.
— А чия?
— А чому ви нам зразу не сказали, що доньку покійного гетьмана везете? Та ми були б вас із хлібом, з сіллю стрінули, та ми провели б вас аж у друге село, а друге третьому передало б. Горенько ж ти наше! Ну-ну!.. Олена Нечаїха, Олена Нечаїха, чи подумав би хто!
— Воно ще не пропало. Можете нас ще й тепер відпровадити, — відповів Босаковський.
— І відпровадимо, як же ж не відпровадити! А може вам чого треба, кажіть. Дамо. Нас іще дотепер Бог милував, не пограбували злі люди. Поділимося з вами. Такі гості, такі славні гості, Богданова донька! Боже ти наш! Великого гетьмана рідна дитина! А ведіть же нас до неї, хай побачимо, чи вона у свого батька вдалася!
14
Босаковський попровадив селян до Нечаїхи.
Несміливо віталися, хоч як вона хотіла ввічливою бути. Ще в батьковім дворі привикла була всякий народ гостити. Але її старша сестра Катерина вміла це куди краще від неї. З ким не побалакала, кожного причарувала до себе. Нечаїха це знала, але змінитися не годна була.
Селяни виправдовувалися, прохали прощення, каялися і раділи, що їм така честь припала рідну доню Хмельницького вітати.
— Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!
— Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, — перебив Босаковський.
— Та яка тут халепа, добродію!