— Були— "мадам Таро"... Томе, тепер я зрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!
Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.
— Та невже вона і є справжня мадам Таро?
— Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в'язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!
— Ти кажеш — лиходії? То й містер Чорні?..
— Прізвище — Чорні, сорочка в нього чорна, штани чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завжди в чорному, хіба ні?
— Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік чи позаторік?
— А хто знає, може, вона вже сто років пише на картах лимонним соком, а всі читають тільки написане чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірником і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю, як перекласти оте secours.
— Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?
— Звісно, ми її врятуємо.
— Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.
— Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.
— Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні,— сказав Том.— Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він... Ану, дай гляну...— Том видобув з кишені жменьку мідяків.— Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п'ятнадцять разів подивлюся "Втечу з Пенсільванської в'язниці", вона мені ніколи не набридає. [495]
Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.
— Томе, ти повинен знати, на що йдеш.
— Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?
Дуглас рвучко обернувся й побіг.
Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.
У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев'яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.
— Не бійся, стара, це я,— заточуючись, мовив містер Чорні.
Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під'їзді.
— Цс-с! — прошепотів Том.— Усе гаразд. "Втеча з в'язниці", п'ятнадцять разів... А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по чарівне зілля.
Дуглас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї і побачив там дві горили: одна завмерла нерухомо з восковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злегка похитувалася з боку в бік.
— Ну, Томе, ти просто геній! — прошепотів Дуглас— Це ж він геть упився тим зіллям, еге?
— Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?
Дуглас поплескав рукою по книжці й тихенько почав розповідати: [496]
— Ця мадам Таро, як я й казав, справді провіщала багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу вона дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й смерть, та ще просто у вічі! Отож...
Він замовк і знову подивився крізь запорошену шибу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа в своєму скляному ящику.
— Secours,— прошепотів Дуглас.— Отож Наполеон згадав про музей мадам Тюссо* і звелів кинути чаклунку Таро в розтоплений віск, і оце тепер...
* Славнозвісний музей воскових фігур у Лондоні.
— Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього палиця в руках, чи що.
Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально лаючись, він почав вимахувати великим мисливським ножем перед обличям чаклунки.
— Він напався на неї тому, що вона одна в цьому бісовому вертепі схожа на живу людину,— сказав Том.— Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.
— Е ні,— відказав Дуглас.— Він знає, що вона попередила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходійство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і назавжди.
— Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж і самі цього не знали, поки не пішли звідти.
— Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися. Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, напевне, й дала йому карту з двома маленькими рицарями, такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з дубцями в руках, і йдемо просто сюди.
— Остання монета! — гримнув містер Чорні в Галереї.— Ось я вкидаю її і востаннє питаю тебе. Кажи, хай тобі чорт! Чи матиму я бодай якийсь зиск з цієї клятої Галереї, чи мушу визнати, що збанкрутував? Ти така ж, як і вся бісова жінота, сидиш і мовчиш, наче риба, а людина тут конає з голоду! Ану, дай карту!.. Ага! Зараз подивимось...— І він підніс карту до світла.
— Ой, Томе! — видихнув Дуглас.— Готуйсь!
— Ні! — гарикнув містер Чорні.— Брешеш ти! Брешеш! Ось тобі! — І торохнув кулаком по ящику. [497]
Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки, і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахисна, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.