Колись він прочитав в одній книжці, що всі вимовлені на світі слова, всі проспівані пісні залишаються жити й дотепер бринять десь ген у всесвітньому просторі, і якби хтось долетів до сузір'я Центавра, то зміг би почути, що говорив уві сні Джордж Вашінгтон або як скрикнув Цезар, коли йому зненацька ввігнали у спину ніж. Отак воно із звуками. А як щодо світла? Не може ж зникнути без сліду все, що ти колись побачив, просто не може. І, мабуть, десь у світі, якщо добре пошукати,— ну, хоча б у повних меду стільниках, де світло зберігається в бурштинових краплях, припасених запорошеними квітковим пилком бджолами, або ж у тридцяти тисячах кришталиків, якими оздоблена голова полудневої бабки,— можна віднайти всі навколишні барви та образи будь-якого з минулих літ. Чи, може, покласти під мікроскоп одну-єдину крапелиночку оцього кульбабового вина — і враз, наче виверження Везувію, шугнуть у небо всі фейєрверки Четвертого липня. Доведеться йому в це повірити.
А проте... Дивлячись на пляшку, номер якої позначав той день, коли полковник Фрійлі спіткнувся і впав на шість футів у землю, Дуглас не міг добачити ані дрібки темного осаду, ані порошинки з-під копит величезних буйволів, ані сліду сірки з рушниць, що гриміли в битві під Шайло...
— Лишається серпень,— мовив Дуглас.— Атож. Та коли так піде й далі, то в останньому врожаї не буде більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино не набереться.
— Бам... Вам... Не мова, а жалобний подзвін,— сказав дідусь.— Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити тобі [444] рота з милом. Тут краще зарадить краплина кульбабового вина. На ось, ковтни... Ну, як воно на смак?
— Xy! Чистий вогонь!
— А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо кварталу, п'ять разів перекинься через голову, шість разів відіжмися від землі, залізь на два дерева — і замість головного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну ж бо!
Біжачи сходами з підвалу, Дуглас подумав: "Відіжмуся чотири рази, перекинуся два, залізу на одне дерево — та й досить!"
●
Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче хто поїхати з ним. І не минуло й п'яти хвилин, як Дуглас, що вже витрусив із себе всі свої печалі, ступив з розжареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом содової води та ванілі павільйону "Води — морозиво" і разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим мармуровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: "Старожитнє цитринове з ваніллю..." — Білл Форрестер вигукнув:
— Оце воно!
— Так, сер,— докинув Дуглас.
Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропливали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. їй було дев'яносто п'ять років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво.
— Молодий чоловіче,— звернулася вона до Білла Форрестера,— ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою. Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зважилися отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в меню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке неабищо, як цитринове з ваніллю.
Білл Форрестер шанобливо вклонився. —— Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною,— сказала міс Луміс.— Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші [445] речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не бійтеся, за столик платитиму я.
Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.
— Ти, напевне, Із Сполдінгів,— мовила міс Луміс до Дугласа.— Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для "Кронікл", і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.
— І я вас знаю,— сказав Білл Форрестер.— Ви — Гелен Луміс.— Він завагався, тоді додав:— Колись я був у вас закоханий.
— Ну що ж, такий початок мені до вподоби.— Стара спокійно набрала ще ложечку морозива.— Він створює ґрунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не кажіть мені, де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговоримо іншим разом. А то ви відіб'єте мені апетит своєю балаканиною. Знаєте що? Зараз мені так чи так треба додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще від тих часів, коли воно було всього-на-всього факторією. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості. А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного джентльмена, з яким я водила дружбу сімдесят... атож, сімдесят років тому.
Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорнутої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих метеликів.
— Отак воно.— І міс Луміс підвелася.— То прийдете завтра?
— Неодмінно прийду,— сказав Білл Форрестер. Вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, дивлячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.
Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв місцеву інформацію до газети, потім устиг з'їздити за місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дрібних рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду, [446] а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це — чи принаймні начебто не думаючи,— спіймав себе на тому, що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на широку заокруглену під'їзну алею, і як машина зупиняється біля повитого плющем ґанку. А коли вийшов з машини, то передусім завважив, яка вона в нього пошарпана й занедбана — достоту як і його старезна, пожована люлька,— це особливо впадало в око на тлі величезного зеленого саду та свіжопофарбованого триповерхового вікторіанського будинку. В дальшому кінці саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м'яких відсвітів срібного чайного сервізу,— вона сиділа й чекала на нього.