Незважаючи на те, що протягом своєї довгої служби кардинал мав можливість добре вивчити характер свого володаря, цього разу він допустився великої політичної помилки. Засліплений марнолюбством, кардинал був певен, що, умовивши графи до Кревкера залишитися ще на день у Турі, він зробив для короля таку послугу, яку не зумів зробити ніхто. А оскільки кардинал добре знав, як Людовік хотів би відкласти війну з герцогом Бургундським, то мимоволі показував, що розуміє, яку послугу зробив цим королю. Він намагався триматися якнайближче до особи короля і весь час починав з ним розмову про ранкові події.
Це було дуже необережно у багатьох відношеннях, бо володарі не люблять, щоб їхні піддані самі наближалися до них, усім своїм виглядом показуючи, що пам'ятають про зроблені ними послуги і немовби вимагають подяки чи винагороди за них. А Людовік, найпідозріливіший з усіх монархів, котрі будь-коли жили, особливо не любив людей, які дуже високо цінували свої послуги або намагалися довідатися, про його таємниці, і відвертався од них.
Однак, засліплений своїм успіхом, як це буває іноді навіть з найобачнішими людьми, кардинал, цілком задоволений собою, продовжував їхати поруч короля і, як тільки випадала нагода, заводив розмову про посольство Кревкера. І хоч, можливо, король саме про це найбільше тепер думав, він найменш волів про це розмовляти. Нарешті Людовік, який уважно слухав кардинала, але жодним словом не підтримував з ним розмови, покликав до себе Дюнуа, що був трохи далі, наказавши тому їхати з другого боку від себе.
— Ми їдемо полювати й розважатися, — сказав король, — а преподобний панотець хоче влаштувати тут нараду для обговорення державних справ.
— Сподіваюся, що ваша величність вибачить мені, коли я не візьму участі п цій розправі, — сказав Дюнуа. — Я народився, щоб захищати Францію, і для цього в мене е рука та серце, але моя голова не придатна для нарад.
— А голова пана кардинала придатна саме для цього, Дюнуа, — відповів Людовік. — Панотець щойно сповідав графа Кревкера біля воріт замку й переказав нам усю його сповідь. Чи, може, не всю? — додав він, роблячи наголос на останньому слові, і кинув на кардинала погляд, що блиснув з-під довгих темних він, ніби клинок кинджала, вихопленого з піхов.
Кардинал затремтів під цим поглядом, але намагався відповісти в тон на жарт короля:
— Хоч взагалі мій сан змушує мене приховувати таємниці тих, кого я сповідаю, але немає такої сургучевої печатки на таємницях, яка б не розтопилася від подиху вашої величності.
— А що його преосвященство, — сказав король, — завжди готовий переказувати нам таємниці інших, то він, природно, хоче, щоб ми розповіли йому наші. Передусім він, звичайно, бажає знати, чи ці дві дами де Круа справді перебувають у нашому королівстві. На жаль, ми не маємо змоги задовольнити його цікавість, бо самі точно не знаємо, де ці мандрівні панни, переодягнені принцеси, скривджені графині, можуть переховуватися в наших володіннях, котрі, дякуємо богові й Амбренській богоматері, надто великі, щоб можна було легко відповісти на це запитання його преосвященства. Але припустімо, що ми знаємо, де перебувають ці дами. Що б ти, Дюнуа, відповів тоді на невідступну вимогу нашого кузена?
— Я відповім вам, государю, коли ви мені скажете правдиво й прямо, чого ви бажаєте — миру чи війни? — відказав Дюнуа з щирістю, властивою його відвертому й безстрашному характеру, завдяки якому він став справжнім фаворитом Людовіка, котрий, як усі підступні люди, настільки ж любив читати в чужих серцях, наскільки не любив відкривати своєї душі.
— Присягаюся всіма святими, — промовив король, — я з радістю сказав би тобі про свій намір, якби знав, чого я хочу, Але, коли б я оголосив війну, що ж тоді мені робити з цією прекрасною й багатою спадкоємицею, якщо припустити, що вона перебуває в моїх володіннях?
— Видати заміж за одного з ваших відважних рицарів, у якого досить ніжне серце, щоб кохати її, і досить сильна рука, щоб захищати її, — сказав Дюнуа.
— Тобто за тебе! — вигукнув король. — Хай йому чорт, ти з усією твоєю прямотою більш тонкий політик, ніж я тебе вважав досі.
— Ні, государю, — відповів Дюнуа, — все що завгодно, тільки не політик. Присягаюся Орлеанською богоматір'ю, що я так само навпростець іду до мети, як на ворога в турнірі. Але ваша величність повинні віддячити Орлеанському домові хоч одним щасливим одруженням.
— І я віддячу йому, графо. Хай йому чорт, я ж віддячу! Бачиш оту чудову парочку?
Король показав на нещасного герцога Орлеанського й принцесу Жанну. Не наважуючись ні віддалитися од короля, ні їхати нарізно перед його очима, вони їхали поряд, хоч і на відстані кількох кроків одне від одного. Боязкість однієї і відраза другого не давали їм можливості скоротити цю відстань, а страх обох — збільшити її.
Дюнуа подивився в тому напрямі, куди показував король. Становище його нещасного родича і жалюгідної нареченої нагадувало йому двох собак на одній шворці, які тягнуть в різні боки, наскільки пускає вірьовка, але не можуть розійтися. Він лише похитав головою, не наважуючись заперечити цьому лицемірному тиранові. Проте Людовік, мабуть, угадав його думки.
— Це буде тихе й мирне подружжя, либонь, і дітки їх не дуже обтяжуватимуть. А втім, діти не завжди бувають для нас благословенням божим[111].
Тут, мабуть, король згадав про свою синівську невдячність, і це змусило його замовкнути; замість усмішки, яка тремтіла на його губах, на обличчі в нього з'явився вираз засмучення. Але за хвилину король розмовляв уже зовсім іншим тоном.
— Одверто кажучи, мій Дюнуа, хоч я і дуже поважаю святе таїнство одруження (тут він перехрестився), я волів би краще, щоб Орлеанський дім виховував для мене таких одважних воїнів, як твій батько і ти, людей, котрі, будучи королівської крові, не мають претензій на французький престол, ніж бачити країну розідраною на шматки, як Англія, через чвари законних наступників престолу. Лев ніколи не повинен мати більш як одне левеня.
Дюнуа зітхнув і промовчав, бо знав, що коли суперечити цьому свавільному володареві, то це може не допомогти, а пошкодити його родичеві. Проте він не витримав і за хвилину сказав: