Дівчинку звали дивним ім'ям — Сусанна. Вона була яскраво-руда, з великим ротом і розкішними, прозорими рум'янцями на ніжних щоках, в ній було щось таке крихке, порцелянове, і в той же час зеленкуваті очі зненацька затуманювалися важкою недитячою тугою, від якої тобі ставало і самій сумно.
Одного з хлопчиків називали Робін Гудом, бо він якийсь час носив із собою до школи лук, а поза тим у нього не було нічого від Робін Гуда, він був низенький, повнощокий, щербатий і смішний у своїй інфантильності, якої ніби і не гадав позбуватися. Він дуже, любив суп і всі страви, якими годували в шкільній їдальні,,вдома йому ні з ким учити уроки, і хоча вчився він непогано, волів залишатися у групі, а не йти додому.
Третій був розбишакуватий, він і не ховався із своїми войовничими намірами щодо всього світу, його шкільна форма, зім'ята й потріпана, неначе заважала йому, він то скидав, то натягав піджачка, виймав з кишень якісь кульки, магніт, шматочки дротиків і виразно давав тобі зрозуміти, що за уроки братися не збирається. Додому не йшов, бо кожен раз на нього там чекала жорстока хльоста — мати, навіть не розпитуючи ні про що, добувала ременя й лупцювала. Звали його Іваном Ткачем, а прозивали чомусь Котиком, може, щоб підкреслити йоршистий характер, а може, існувала на те якась інша причина, але на прізвисько він реагував дуже спокійно, не ображався.
— Що ж, — сказала ти, — троє — то й троє. Сьогодні будемо працювати втрьох.
Ти пояснювала самій собі: треба щось робити, аби ці троє сказали в класі: нам цікаво! Нехай це дешевий спосіб звабити сюди решту, але ніяким іншим способом ти поки що користуватись не мала наміру, і це було добре, ти правильно вирішила, вони самі й відразу пояснили тобі це.
Сусанна запитала:
— І ви не підете скаржитися батькам, що ніхто не ходить? І до Жаби не підете?
— Я не знаю, хто така Жаба, — сказала ти. — Як же я можу піти?
Зніяковівши, дівчинка все ж пояснила: це — "училка", класна керівничка, Марія Климівна, якщо говорити вже зовсім точно. Прізвисько здалося тобі таким влучним, що захотілося посміятися, і ти ледве втрималася, щоб таки не засміятися, і натомість прочитала їм нудну лекцію про те, що... одним словом, усе, що мало бути сказане з цього приводу, ти їм сказала. І пообіцяла: Жаба не знатиме, як її називають, якщо ти більше не почуєш від них цього прізвиська. І скаржитися ні на кого не підеш.
Перш ніж їх стало на заняттях п'ятнадцятеро, минув майже місяць. Тоді ти ще не вміла нагадувати самій собі: почекай, не поспішай, подумай — це міг бути твій син. Але ти просила Іванову матір більше ніколи не бити сина, — ніколи? — ну принаймні до вашої наступної зустрічі, і ти не сказала їй про те, що в тебе з Іваном була така довга, така доросла розмова, коли ви разом поверталися якось додому після занять.
Іван питав маму:
— Де мій тато?
— Дай спокій! —1 Де мій тато?
— На будякові повісився, най би його холєра забрала! Ах, на будякові повісився. А чому на будякові?
Минулої зими, коли мами не було вдома, прийшов чоловік, постукав у двері, Іван відчинив, то був маляр, Іван зрозумів з одягу, що — маляр, чоловік дивився на Івана довго, схиливши набік голову, наче не вірив самому собі, що можна так близько побачити такого малого-малого хлопчика, ах ти ж малий, ось на тобі три карбованці, візьми, та візьми, чуєш?
— Яз ваших трьох карбованців не збагатію, а ви тим, що мені їх дасте, не здобрієте, — сказав Іван. Він здогадався, що це був той, котрий на "будяці повісився, бо чув колись, як дорослі люди говорили вголос, що він, Іван, схожий на маляра, який у них у хаті стіни колись малював, і сміялися при тому,— то як же Іванові було не здогадатися, що якраз то і був той самий маляр?
— Він більше ніколи не приходив, — сказав Іван, і ти не могла зрозуміти, було в цих словах більше іронії чи смутку за чудернацьким чоловіком, який чомусь на будяці повісився.
— То, може, звичайний собі чоловік, незнайомий, — сказала ти Іванові. — Трапляються на світі такі.люди, що їм хочеться втнути якусь незвичну штуку. От я знаю одного.
— Колись я думав: а хто поховає останнього чоловіка, якщо всі помруть?
— Отаке. Звідки такі думки тобі в голову йдуть? Не може бути, щоб усі вмерли, навіть якби...
— Навіть якби атомна війна?
— Не буде війни, Іванку. Якщо ти не схочеш і ще хтось не схоче — хіба може бути поміж вами сварка і бійка? Та ви кого завгодно змусите тихо сидіти, якщо не забажаєте бійки.
— Це правда. А дорослі то й зовсім кого хочеш... Знаєте, моя мама не зла, вона добра, то тільки так кажуть, а справді-то я знаю, що добра... Одного разу вона плакала навіть, била мене й плакала, а коли мене б'ють, то я вже не знаю, що готовий зробити, аби наперекір було. Якби ви мене хоч раз ударили, нічого б у вас не вийшло.
— А що в мене мало вийти?
— Ну, мене всі приручити хотіли. Як собаку. І всі били. Якщо не били — то хотіли вдарити, я вже знаю, які в людини очі, коли вона хоче вдарити, а ви ні разу не хотіли.
Ти принесла в клас програвач і платівки, це були пісні про матір, ти читала їм вірші, так довго читала,"що аж трохи захрипла, і хтось з дітей запитав: принести води, так? А Сусанна сиділа така далека, з таким глибоким смутком у своїх зеленкуватих очах, що тобі стало моторошно і ти замовкла на півслові, побачивши вираз її обличчя. Дитина запримітила, що ти дивишся на неї, і наче змахнула з личка смуток і тріпнула рудими кучерями, аж вони впали їй на очі, й наперекір своєму болеві усміхнулася до тебе, і ти тоді знову думала про міру мудрості в доброті.
Вони повинні були написати твір про дерево, про березу,— в підручнику дано кілька слів, які обов'язково треба використати у творі, а решта — то вже фантазія, що хто вміє.
Іван написав: "Я бачив весною зламану березу. З неї капав сік у тому місці, де вона була зламана. Сік був схожий на сльози. І ще я бачив, як пташка мостила гніздо на зламаній березі. Хоч береза була вже нежива".
Жодним словом, яке треба було вжити у творі, Іван не по-служився. Може, це було звичне "щоб наперекір", але ти не сказала йому про слова, а тільки виправила помилки і порадила переписати ще раз. Хлопчик махнув рукою й не став переписувати. Двічі робити одну й ту ж роботу — це забагато для Івана. І все-таки його твір тобі сподобався найбільше. А Жаба не погодилась, і це було вже не вперше, вам доводилося ввічливо, але уперто сперечатися про цих дітей, вона казала, що в групу ходять найчастіше ті, кому бог дав мало розуму, й більше, ніж трійки; вони в житті не заслужать ніколи й ні в чому. Жаба не міряла людські можливості якось інакше, аніж шкільними оцінками, вона знала граматику й точно ставила наголоси в кожному слові, тут з нею важко було б сперечатися, але коли говорити про запас доброти, то можна подумати, що їй не доводилося ним ніколи користуватися. Ти часом ніяковіла від її обмеженості в знаннях і почуттях, це в неї дуже трималося купи. Коли діти запитали в тебе, хто така Марія Конопницька — вони майже всі жили на вулиці Конопницької — ти розповіла їм дещо про письменницю і порадила прочитати одну з її книжок, а вже наступного дня вони прийшли до тебе з інформацією, що розпитувалися і в Марії Климівни, хто така Конопницька, то їм було сказано, що то — відома співачка, і кому ж тепер вірити, питали вони, хоч і не вимовляли вголос цього запитання.