Восьме диво світу... Поза всіма тривогами, що ж то має бути?
Несподівано підступає заздрість: а тобі ніхто й ніколи не пропонував показати восьме диво світу. Підсвідоме бажання прийти на площу Домбровського о шостій не давало спокою, ти заразилася дитячою цікавістю і тривогою водночас, але тривоги було вже менше, ти так само несподівано (а може, тепер уже навмисне, бо ж таки слідкувала) — перехопила погляд Івана. Він невідступно дивився на Сусанну, напружений, не по-дитячому напружений був його погляд, наче він мав намір загіпнотизувати дівчинку й змусити її озирнутись, а коли вона, таки справді відчувши невідступність його погляду, озирнулася і зустрілася очима з хлопцем, він миттю й низько опустив голову, наче його приловили на чомусь зовсім уже недо-зволеному — Іван опустив голову? Такого ти не бачила, він завжди дивився в очі співбесідникові, і в його чорних зіницях стрибала чортенятком цікавість: а що ти мені ще новенького скажеш, а що ти мені зробиш, ні, що? Ну, вдариш, а більше того? Нічого ти мені не зробиш, не зламаєш, не переконаєш, не змусиш — то вдар, вдар... Іван опустив голову. Яким же має бути восьме диво? Може, він хоче вилізти на дах якогось будинку? Викрасти автомобіль і повезти Сусанну... Викрасти автомобіль. Зняти фари з автомобіля...
V
4
Тихе, але вперте й невідступне моє сумління. ХОДИТЬ за мною. Докучає. Випитує. У такому світлі подає мені всі мої вчинки, що я перестаю сама собі подобатися. Безпорадна, руками розводжу й глузду добрати не можу ні в чому.
Із простих, буденних речей сумління вибудовує переді мною таку чудернацьку споруду, такий лабіринт, з якого справді нема виходу. І нема виправдання моїй безпорадності, моїм помилкам у роботі, моєму непрофесіоналізмові.
Ціную у ліодях професіоналізм. Не той професіоналізм гонорових і дурних снобів, начинених по вуха штампами і специфічними визначеннями простих речей, а той професіоналізм, за яким справді відчувається знання справи й добре володіння ремеслом. Слова "ремесло" не боюся. Через те, що велика кількість людей погано володіє своїм ремеслом, трапляються випадки, розплачуватися за які доводиться суспільству.
Балакучість — це один з найважчих людських гріхів, і, на жаль, більшість із нас безнадійно потонула в цьому гріхові. Хворобливе бажання пояснити вчинок ще до того, як сам вчинок здійснений, переслідує багатьох, і коли вже слово сказане — то дія не завжди йде услід за ним. Часом здається, що, сказавши, ти вже зробив.
Балакуче моє сумління надокучає мені, воно заважає працювати і намагається заперечити мене — а це уже зовсім непоправний злочин.
Один мій добрий приятель казав, що вночі, коли, як звичайно, буває тихо й можна побути при бажанні на самоті, він розпочинає (або продовжує) суперечки зі своїми друзями. Запекло сперечається з усім, що вони говорили вдень, заперечує їм так мудро й аргументовано, що вони відступають від власних міркувань.
Я теж сперечаюсь — але не з друзями, а з власним сумлінням. Погоджуюсь із ним часом, а здебільшого сперечаюсь. Сумління постійно нагадує мені про мудру доброту чи про добру мудрість — я думаю, це тому, що воно підозрює мене в недопустимій відсутності живих почуттів, емоцій чи навіть інтенсивного начала. Мозок, тільки мозок, уперте перетирання усього на світі через жорна мислі, а живого спалаху нема, і якби до всього я ще не мала почуття гумору, давно б вигнала своє сумління на всі чотири боки.
Сумління хоче, аби я насамперед придивлялася до настрою і виразу очей, до кольору тих очей, до рук і усмішок моїх учнів. А мене насамперед цікавить: що вони думають?
З точки зору сумління — у мене десятеро, п'ятнадцятеро душ учнів. Душ — а хіба не мозків, які продукуватимуть думку, ідеї, конструкції світу?
Іван пише записку Сусанні: "Прийди, я покажу тобі восьме диво світу". Закономірна записка. Стремління відкрити комусь побачене чи здійснене диво — це логічно й зрозуміло. Загадка тільки в тому, кого ми" вибираємо на того глядача, співучасника, свідка дива. Чому саме—Сусанна?— Загадка тільки в цьому.
Чому я говорила про ремесло й необхідність оволодіння ним? Бо, знаючи своє ремесло, майстер може ставити перед собою завдання, мету, він усвідомлює, що він може, а чого не може.
В учителі дехто йде, не відаючи, що збирається сказати світові. А мета педагога — це ж не тільки щось сказати своєму учневі, чогось навчити його. Ширша й вагоміша мусить бути ця мета—не учневі щось сказати, а через учня звернутись до світу, світові сказати через учня.
Десятеро душ. Так стверджує моє сумління.
Нехай — десятеро душ. Але також десятеро умів. Ще таких кволих, таких несміливих і немічних. Учителеві належить дати їм сили й упевненість у власній значимості.
А-а, хитре моє сумління. Заплутавшись у риториці, воно пробує збити й мене з пантелику. Варто тільки почати пошуки якихось своїх стежок, як воно запевняє: збиваєшся на манівці. Часом запевняєш, що маєш намір навчити їх діяти, тепер кажеш — навчити мислити, а коли придивитись добре до твоєї науки, то вийде, що ти їх вчиш відчувати. Бо, каже сумління, хіба ж неправда, що тобі сподобалися три речення про березу, які склав докупи Іван Ткач?
Сподобалися. Дурненьке сумління. Містифікації не розуміє. Я мушу з тобою сперечатись, бо інакше ти мене пустиш з торбами. Залишу на світі жалісливих і ніжних, не навчу їх упиратись, боротись, покажу їм тільки вітряки й не встигну сказати, що з вітряками вже воював Дон-Кіхот. Волочитимуться за мною вслід самі лише борги до самої смерті, а я не хочу залишати боргів — бо ж розраховуватися за них доведеться моєму синові й моїм учням. Знаю, яку епітафію склала б сама собі на надгробок: "Умерла тільки тоді, коли розрахувалася з усіма боргами".
Борги вже є. Я ще не знала, що воно таке, а вже заборгувалася — матері, непосадженому дереву, зламаній стеблині, учителеві, ненагодованому псові, недотриманому слову, обдуреному закоханому, учням...
Борги зростають, і вже є проценти, і я не знаю, коли їх сплачу, а так не хочеться залишати за собою борги. Платити треба працею, ідеями, безсонними ночами, грошима, кров'ю, нервами...