Ще в школі моя буйна уява, бажання, які доводилося весь час стримувати, клопоти життя, потьмареного хронічними нестатками, змусили мене віддатися науці,— так люди, розчаровані життям, ішли колись у монастир. Навчання зробилося моєю пристрастю, яка могла занапастити мене, прирікши на відлюддя якраз тоді, коли молоді треба слухатися чарівного поклику пробудженої в ній весни.
Цей побіжний шкіц моєї молодості, в якій можна вловити, як ви самі здогадуєтеся, тисячі невисловлених елегій, просто необхідний, щоб збагнути, як вплинула вона на моє майбутнє. Прибитий своєю жорстокою недолею, я і в двадцять років був дрібного зросту, худий і блідий. Моя душа, сповнена снаги, змагалася з миршавим на око тілом, але в цьому тілі, як висловився один літній турський лікар, викувався залізний характер. Юний тілом і старий душею, я стільки читав і розмірковував, що устиг подумки занестися на верховини життя, коли вперше помітив, які покручені його ущелини і які курні шляхи його рівнин. Затриманий у своєму розвитку збігом неймовірних обставин, я все ще перебував у тій чарівній порі, коли душа охоплена першими бентегами, коли вона пробуджується для насолод, коли все для неї нове й свіже. Хлоп'ячий вік мій затягнувся, а посилені заняття затримали прихід зрілості, яка розквітла й забуяла в моїй душі з запізненням. Ні один молодик не був краще за мене підготовлений до пристрасті й кохання. Щоб вам легше читалася ця повість, перенесіться у ті чудові літа, коли уста ще не знають брехні, коли погляд щирий, хоч очі й затінені віями від несміливості, викликаної боротьбою з пробудженою жагою, коли дух виступає проти лицемірства світу, коли в почуттях не менше сум'яття, ніж шляхетності в душевних пориваннях.
Я не стану вам розповідати про мандрівку, яку відбув із матір'ю з Парижа до Тура. Холодність її притлумила всі прояви моїх почуттів. На кожній поштовій станції я обіцяв собі поговорити з нею. Але досить було її погляду чи слова, як розвіювалися всі мої ретельно заготовлені фрази. В Орлеані, перед тим як лягти спати, мати дорікнула мені за мовчанку. Я упав до її ніг, поцілував коліна, заливаючись ревними сльозами, я відкрив їй своє переповнене ніжністю серце, спробував розчулити її красномовством, підказаним прагненням любові, причому моя щирість могла б зворушити навіть мачуху. Але мати мені відповіла, що я граю комедію. Я нарікав на її неувагу до мене, вона назвала мене негідним сином. Я зазнав такого душевного болю, що в Блуа побіг на міст, аби кинутися в Луару. Тільки високий парапет завадив мені вкоротити собі віку.
Вдома дві молодші сестри, які мене зовсім не знали, були скорше здивовані, ніж урадувані. Але згодом — проти матері — вони здалися мені навіть ласкавими. Мені було одведено кімнату на четвертому поверсі. Ви зрозумієте безмір моєї муки, дізнавшись, що мати не дала мені, двадцятилітньому молодикові, іншої білизни, окрім тієї, що я носив у школі, і не поновила мого паризького вбрання. Якщо ввечері у вітальні я кидався мерщій, щоб підняти з підлоги її носовичка, вона дякувала мені через губу, як дякують лакеєві. Я почав спостерігати за нею, бажаючи з'ясувати, чи є в її серці куточок, відведений для ніжності, щоб достукатися туди,— я побачив перед собою високу, сухорляву жінку, завзяту картярку, гоструху, егоїстку, як і всі жінки з роду Лістомерів, у яких пиха передається з посагом. У житті вона не бачила нічого, окрім обов'язку,— всі холодні жінки, які мені траплялися в житті, робили з обов'язку культ,— і приймала наші вияви уваги з байдужістю священика, який вдихає під час відправи пахощі ладану. Очевидно, вся скупа материнська любов, на яку вона була здатна, пішла на мого старшого брата. Вона безнастанно допікала нас ядучим сарказмом — цією зброєю черствих людей,— користуючись нею проти власних дітей, які огризатися не могли. Незважаючи на ці остюки й колючки, вроджені почуття кореняться так глибоко, побожний страх, навіюваний матір'ю, в якій нам важко розчаруватися, так міцно зв'язує нас, що шляхетна облуда нашої любові триває до тої пізнішої доби життя, коли мати постане нарешті перед нашим нещадним судом. І тоді починається помста дітей. Їхня байдужість, викликана колишніми розчаруваннями, обтяжена картинами минулого, що спливають у нашій пам'яті, кидає тінь навіть на материнську могилу. Жорстокий хатній деспотизм розвіяв солодкі мрії, які я нерозважно збирався здійснити в Турі. З розпачу я зачинився в батьковій книгозбірні і заходився читати поспіль усі невідомі мені книжки. Це довге висиджування в бібліотеці позбавило мене материного товариства, але погіршило мій душевний стан. Іноді моя старша сестра — та, котра одружилася з нашим кузеном, маркізом де Лістомером,— намагалася розрадити мене, але не могла втишити мого гніву, який кипів у мені. Мені хотілося померти.
Тим часом готувалися великі події, які мене анітрохи не обходили. Герцог Ангулемський, виїхавши з Бордо, подався до Парижа до Людовіка Вісімнадцятого, і в кожному місті по дорозі його зустрічали оплесками: стара Франція захоплено вітала повернення законної династії Бурбонів11. Турень, охоплена радісним хвилюванням; наше місто, розбурхане, як вулик: вікна, оздоблені прапорами; вичепурені жителі; якісь п'янкі веселощі, розлиті в повітрі, — все це поривало мене піти на бал, влаштований на честь принца. Коли я наважився заявити про своє бажання матері, яка занедужала і не могла піти на урочистість, вона розгнівалася на мене не в жарт. Звідки я взявся, чи не з Конго приїхав, абощо? Невже я й справді подумав, що нашої родини не буде представлено на цьому балу? Коли батька й брата немає, кому ж іти на бал, як не мені? Хіба я сирітка без матері? Невже вона не подбає про щастя своїх діточок? І як оком змигнути зацураний син зробився мало не великим цабе. Я був геть приголомшений і власною вагою, і потоком ущипливих слів, якими мати зустріла моє скромне прохання. Я заходився розпитувати сестер і дізнався, що мати, любителька театральних ефектів, нишком узялася за моє вбрання. Турські кравці, вражені її примхами, відмовилися справляти мені гардероб. Тоді мати покликала кравчиню поденницю, майстриню, як це й водиться у провінції, на всі руки. Абияк вона пошила для мене пару волошкової барви; шовкові панчохи й нові черевики добути було легко. Камізельки тоді носили вельми куценькі, і батькова камізелька прийшлася мені до міри — я як улип туди. Вперше в житті я надів сорочку з жабо, плоєні згортки якого стовбурчилися на грудях і спадали на краватку, вив'язану бантом. Вичепурившись отак, я настільки змінився, що сестри розхвалили мене до небес, і я, підбадьорившись, одважно став перед турським товариством. Випробування нелегке! Тут було багато покликаних і дуже мало обраних. Завдяки своєму малому зросту я пробрався до намету, поставленого в саду сім'ї Папійон, й опинився поруч з фотелем, в якому засідав герцог. Я мало не зомлів від задухи, мене засліпили вогні, пурпур оксамиту, позолота, туалети і діаманти дам на цій першій урочистості, де я брав участь. Мене тиснули звідусіль чоловіки й жінки, які штовхались, мало не падали в курищі. Гучні "ура" і вигуки: "Хай живе герцог Ангулемський! Хай живе король! Хай живе дім Бурбонів!" — заглушували дзвін литавр і звуки бурбонського маршу. То був спалах вірнопідданчих почуттів, кожний з шкури пнувся, аби показати себе в цьому нестримному пориванні назустріч сонячному сходу Бурбонів. Побачивши такий вияв користолюбства підданців, я охолонув, змалів і замкнувся в собі.