Це була перша смерть у Володиному житті. Відтоді слово "смерть" завжди викликає в уяві хлопця одне й те саме: невелика, але світла кімната з глиняною долівкою, сповнена гострих пряних пахощів чебрецю, полину і сухої трави; чорне плаття з пожовклим від часу мереживом, і зморшки на бабусиному обличчі — багато, багато зморщок, темних, глибоких, страшно нерухомих.
Як плакав тоді Володя!.. Він дуже люби в бабусю. Вона була добра, лагідна і весела. Вони з дідусем завжди жартували одне з одним, сміялися.
Володя дивиться на стареньку, що заходилася біля самовара, і йому вже здається, що це не якась незнайома, а його рідна бабуся, і так хочеться загукати до неї: "Бабуню! Бабуню!" І така раптом ніжність до неї, хочеться підбігти, тицьнутися обличчям їй у коліна, щоб вона своєю жорсткою теплою рукою погладила по голові, сказала щось.
Бабуся розпалила самовар, приємний запах диму розлігся навкруги. Вийшла Ліля, сіла на сходах, мовчки дивиться на самовар і про щось думає.
У Володі вже заніміла щока, якою він припав до паркана, але йти звідси не хочеться. Так би, здається, і стояв тут цілий день.
Може, вам смішно? Але — ні! Не смійтеся! Назавтра Володя знову біля паркана. Лякливо озираючись, він крадеться попід тином, влаштовується якомога зручніше біля щілини в кущах бузку і дивиться, дивиться, дивиться. Дивиться, не відриваючись, затамувавши подих. Ліля бігала по доріжках із м'ячем, поливала квіти на клумбах, дражнила собаку, читала, лежачи на перилах веранди. І звісно, ні про що не догадувалась. А Володі здавалося, ніби він знає її принаймні сто років. Такою вона була йому знайомою-знайомою.
Минуло п'ять днів.
І ось одного разу. Володя тільки-но підкрався до паркана, тільки-но припав до завітної щілини. як рипнула хвіртка і з неї, мало не зачепившися за Володину ногу, вийшла Ліля. Володя причаївся й завмер. "Куди це вона?.." Ліля швидко пішла вулицею. Володя схопився і, ховаючись, перебігаючи від одного паркана до другого, подався за нею.
Вулиця круто спускалася вниз до річки.
Саме в цьому місці був міст. Старий, дерев'яний, трухлявий. Кілька місяців тому його почали ремонтувати — зняли перила, настил, але чомусь роботу припинили. І він так і стояв — ніби кістяк якогось дивовижного звіра, що зайшов у річку напитися. Чорні прогнилі балки понуро схилялися над водою.
Ліля йшла просто до моста. Мабуть, їй треба було перейти на той бік. На якусь мить вона нерішуче зупинилася, але потім сміливо ступила на чорну слизьку балку і, балансуючи, повільно пішла по ній.
"Ух, молодець, — у захваті подумав Володя, — нічого не боїться. Оце так дівчина!.."
І, забувши про обережність, вийшов із кущів і зупинився біля самого моста, пильно дивлячись на неї.
Ліля дійшла вже до середини моста. І раптом:
— Ой!
Дівчинка посковзнулась, хитнулася, змахнула руками і Володя злякано скрикнув і прожогом кинувся на міст. В голові, як блискавка, промайнуло: "Море… корабель… пожежа… бандити. Невже це справді?.. Швидше!.."
На секунду зупинився, відсахнувся назад — міст був досить високий, метрів чотири. Але враз зажмурився і стрибнув. Боляче вдарило в груди, у вуха, неначе вогнем обпекло шкіру, і перед очима попливли червоні кола. М'яко вдарився головою об дно і одчайдушно запрацював ногами й руками, — щоб скоріше виринути. Нарешті — жадібно вдихнув повітря і замотав на всі боки головою.
І побачив — за кілька метрів від нього… спокійно плавала Ліля. Здивовано кліпаючи широко відкритими очима, вона з цікавістю дивилася на Володю. Потім, затинаючись, спитала:
— А ти… звідки. Що, теж упав?..
Це було таке несподіване питання, що Володя зовсім розгубився. Сказати, що кинувся рятувати її, — смішно: їй не потрібна допомога, вона плаває незгірш за нього. І хлопець ніяково пробурмотів:
— Еге… упав… теж… еге… Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, і раптом обидва весело розсміялися.
— От чортячий міст!..
— Оце так пригода!..
Вони вийшли на берег. Глянули одне на одного і знову зареготали — аж луна розляглася над річкою. Вигляд у них справді був смішний: мокра одежа прилипла до тіла, і з неї струмками стікала вода.
Нарешті заспокоїлись.
— Нічого, висохне.
Помовчали трохи.
— Розумієш, я хотіла лілій нарвати біля того берега. Там багато їх. І великі. Ну, нічого, я все одно нарву.
Шморгаючи носом, Ліля почала викручувати на собі плаття.
Володі дуже хотілося продовжити розмову, але він не знав, що сказати. Подумав і спитав:
— А ти… в якому класі вчишся?..
— В четвертому. А ти?
— Т-теж. — Володя вчився в третьому, але йому було якось незручно признатися, що він молодший. — Я більше за все на світі люблю лілії. Вони такі чудесні, красиві. Але чомусь дуже швидко в'януть.
— Їх у воду ставить треба.
— Все одно в'януть.
Помовчали.
— А взагалі нудно тут, — сказала Ліля. — Правда?.. Я батькові говорила, що не треба сюди на дачу їхати. Ліпше б у Крим або на Кавказ.
— Та ні, по-моєму, тут нічого, так собі, жити можна.
— Навіть читати нічого. Я вже все-все прочитала.
Володя пожвавішав:
— А у мене є. Багато. У мене дідусь бібліотекар. Хочеш, я тобі дам почитати. Скільки хочеш. Хоч цілий вагон.
— Серйозно?! От добре. Принеси. Щось цікаве. Гаразд?.. Почекай… а як… тебе звати? А то ми так розмовляємо і навіть не познайомились.
— Володя, — він, як дорослий, простяг їй руку.
— Ліля.
— А я знаю. — ненароком зірвалося в нього.
— Що?
Він зразу схаменувся, втямив, що сказав зайве, і густо почервонів:
— Та ні, ні, нічого… це я просто так. — і, щоб звернути розмову, швидко спитав: — А ти де живеш? А то як же я тобі книгу принесу?
— Та тут, недалечко, в сьомому номері, на Пушкінській. Ну гаразд, я піду переодягнусь, а то застудитись можна. То ти принесеш? Тільки хороше щось.
— Принесу.
Вона вже відійшла, потім обернулася:
— Стривай! А я, здається, тебе вже бачила раніше. На річці. Правда? Це ти був?
— Угу.
— От дивно! — вона якось загадково засміялася і побігла далі.
І Володя теж побіг додому.
Дідуся не було, і Володя зрадів цьому. А то почав би розпитувати, цікавитися. А розповідати нічого не хотілося.
Володя хутко переодягся і підійшов до книжкової шафи. Довго вибирав. Нарешті витяг "Пригоди Цибуліно" Родарі. "Мабуть, не читала!"