Macte nova virtute dei: sic itur ad astra;
Quid tibi cum terra? Nil habet illa boni.
Abjectis curis, quibus ardet futile vulgus,
Verus es, ω̃ Μιχαήλ, aemulus angelicus:
Sed, Michaël! vis excellentia dona dei? Ergo
Eximius vulgi temptor ut esse queas,
’Άκουε τά ’από καρδίας. / 582 / 326
*
Sed accipe ista quoque, non de summis, ut ajunt, labris.
Angelus est in carne quidem, sed spiritus ille est;
Carne latet Christus, sed deus ille tamen.
Temne voluptates, et eris mihi magnus Apollo:
Imo raihi princeps ille στρατηγός eris.
Crede tamen, liced haut capis haec, et postea dices
Mendacem aut fuero magnus Apollo tibi.
Vale, cariss[ime], as angelicum diem angelice transige!
Σός συμμαθητής Γρηγόριος ‛ο Σάββιν.
1763, nov[embris] 8.
Illa heri, haec mane πεποίηκα.
Найдорожчий мій юначе Михайле, будь щасливий!
Начальник варти найближчий до царя
І найкраще бачить його обличчя.
Так і твій верховний вождь Михайло найближчий до того,
Хто бог Іакова.
Він стоїть поруч нього й споглядає його лице.
Але хто ж ще бачить божественний лик?
Слухай, що каже улюблений учень Христа:
Хто грішить, той ніколи не бачить
І не знає його...
Чим більше ти, уникаючи земного, позбудешся гріхів,
Тим ближче споглядатимеш лице божества.
Облиш земні турботи!
Будь справді святим.
Вітаю тебе з новою чеснотою! Так досягнеш вічної слави.
Що тобі до землі? На ній нема нічого доброго.
Відкинувши турботи, якими живе легковажна чернь,
Ти станеш справжнім суперником ангелів,
Адже ти, Михайле, прагнеш найкращих дарів божих?
Щоб ти міг нехтувати звичаями черні,
Вислухай, що скажу тобі від щирого серця.
Тільки сприйми це не поверхово.
Ангел — у тілі, але він є дух,
У тілі ховається Христос, але він є бог.
Зневажай насолоди — і будеш для мене великим Аполлоном,
Навіть більше того — великим полководцем.
Та повір, хоч ти цього не зрозумієш: або назовеш мене 327
Брехуном, або я стану для тебе великим Аполлоном.
Прощай, найдорожчий, і день ангела проведи по-ангельськи!
Твій товариш по навчанню Григорій Савич.
8 листопада 1763.
Перший вірш я написав вчора, другий — сьогодні вранці.
61
[Харків, місцевий] / 641 /
Carissimo Michaëli pacem in domino!
In lucem me nocte parens hac edidit olim,
Hac coepi vitae pnma elementa puer.
Altera nox post orta fuit, qua, Christe deus mi,
In me natus erat spiritus ille tuus.
Nam mea frustra genitnx enixa fuit, ni
Tu genuisses те, о lux mea, viia mea!
Reversus in museum meum a quodam amico ac memoria recolens natalem meum, coepi simul cogitare, quam plena malorum vita est mortalium, ut mihi quidem haud quaquam absurde divinasse videantur, qui dicerent, puerum recens natum ideo statim incipere plorare, quod jam tum tanquam praesentiret, quantum calamitatum agmen semel ei in vita esset subeundum.
Haec animo solus volvens, non putavi sapientis esse hanc noctem, qua quondam natus ploraveram, poculis aut id genus noxiis nugis dedicare atque auspicari; sed parum abfuit, quin nunc quoque solverer in lacrumas, considerans, quam miserum animal sit homo, cui scintilla lucis Christi non affulgeat in cimmeriis his mundanae stultitiae tenebris. / 642 / Ταυ̃τα ’εννοω̃ν hos versiculos feci, tibique egregio amico communicandos esse judicavi, partim quod diu jam nostro more nori sumus collocuti ac prope ’απροσήγοροι sumus, licet animo te quidem quotidie conspicio, partim quod admonendum araicissime putavi, ut omnibus vulgaribus nugis relictis tanto ardentius eum ambiamus, in quo sunt omnes thesauri τη̃ς σοφίας quique solus, amicus nobis factus, omnes vitae hujus amaritudines edulcare potest, dicens: ’εγώ ειμί μεθ’ ‛υμω̃ν, καί ουδείς καθ’ ‛θμω̃ν.
Vale, omnium cariss[ime]!
Tuus συμμαθητής Greg[orius] Slcovoroda]
Novembr [is] 22, 1763, noctu. 328
Найдорожчому Михайлові мир у господі!
Колись у цю ніч мати народила мене на світ.
В цю ніч з’явилися перші ознаки мого життя.
Другої ночі, Христе, боже мій,
В мені народився твій, святий дух,
Бо даремно народила б мене мати,
Якби ти не народив мене, о світе, мій, життя моє!
Повернувшися до свого музею і згадавши про день свого народження, про який нагадав мені один друг і власна пам’ять, я почав думати про те, як сповнене злигоднями життя смертних. Мені здався зовсім не безглуздим чийсь здогад, ніби щойно народжена дитина зразу ж починає плакати тому, що вже тоді вона ніби передчуває, на які лиха доведеться їй колись наражатися.
Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що непристойно мудрецю ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям; навпаки, я і тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке це нещасне створіння людина, котрій у цьому кімерійському мороку мирської глупоти не блиснула іскра світла Христового. Думаючи про це, я склав ці вірші і вирішив послати їх тобі, моєму чудовому другові, почасти тому, що ми уже давно не вели між собою бесіди так, як у нас заведено, і стали майже мовчазними, хоча душею я тебе щоденно споглядаю; почасти тому, що я мав на увазі найдружнішим способом нагадати тобі про те, що ми повинні, залишивши всі звичайні і низькі дрібниці, тим палкіше линути до того, в кого є всі скарби мудрості і який один лише, ставши нашим другом, може усолоджувати всі прикрості цього життя, говорячи: я з вами, і ніхто проти вас.
Бувай здоровий, найдорожчий з усіх!
Твій товариш по навчанню Григ[орій] С[авич].