Філіні після знайомства зовсім не сподобалась мадам Меліна, а жвавому Лаерту — пан Меліна. Вони хотіли б якнайшвидше здихатися нових прибувців, і Вільгельм ніяк не міг домогтися, щоб доброзичливо ставились до них, хоч і запевняв, що то гарні люди.
Правду кажучи, дотеперішнє веселе життя наших трьох авантурників, відколи збільшилось їхнє товариство, стало всіляко порушуватись, бо Меліна в готелі (він опо-селився в тому самому, де жила й Філіна) почав одразу вередувати і торгуватись. Він хотів мати дешевше і к[Лі-ще помешкання, смачніший обід, моторнішу обслугу. Через те хазяїн і кельнер скоро почали невдоволено кривитися, бо коли інші, щоб не мати клопоту, задовольнялися абичим і квапилися тільки розплатитись, не думаючи про з'їдене, то Меліна раз у раз провіряв, що з'їв за обідОхМ і скільки треба платити, аж, нарешті, Філіна прямо і прозвала його "ремигач".
Ще більше зненавиділа весела дівчина мадам Меліну. Ця молодичка була не без освіти, але їй бракувало душі і запалу. Вона декламувала не зле і завжди залюбки, та скоро можна було помітити, що то лише декламація слів, яка виділяє окремі місця і не дає відчути цілого. Проте іншим вона не була неприємна, а особливо мужчинам. Навпаки, ті, що мали з нею стосунки, вбачали у ній навіть дотепний розум. Вона була те, що я назвав би одним словом: пристосуванка—чию пошану вона цінувала, до того вміла підійти особливо підлесно, йшла за його ідеями якнайдовше, а як тільки вони ставали вище її рівня, то з екстазом сприймала нове явище. Вона вміла і поговорити, і помовчати, і, хоч була не підступної вдачі, проте обережненько підмічала собі вади інших.
Розділ шостий
Меліна тим часом зібрав докладні відомості про рештки колишньої трупи. І декорації, і гардероб були в заставі у деяких торговців, а нотар отримав від директриси доручення на певних умовах продати це майно хоч кому, якщо знайдеться покупець. Меліна побажав оглянути ці речі і потяг і Вільгельма з собою. Щойно відчинили комору, Вільгельм знову відчув певну прихильність до театру, хоч і сам собі не признавався в цьому. Хоч як були заяложені декорації, хоч які засмальцьовані різні турецькі та поганські вбрання, старі карикатурні одяги чоловіків і жінок, мантії чарівників, євреїв, попів, проте він не міг подолати в собі почуття, що найщасливіші хвилини його життя були для нього поблизу такого мотлоху. Якби Меліна міг зазирнути в його серце, то ретельніше почав би канючити в нього грошей на викуп, відновлення і з'єднання окремих часток у прекрасне ціле.
— Який би я був щасливий,— скрикнув Меліна,— коли б зараз мав дві сотні талярів, щоб для початку придбати у власність ці речі першої театральної потреби. Я негайно зібрав би театральну трупу, яка в цьому місті та околії змогла б нас годувати.
Вільгельм промовчав, і обидва, замислено міркуючи кожен про своє, покинули знову замкнуті скарби.
З того часу у Меліни тільки й мови було, що про всілякі проекти і пропозиції, як найкраще влаштувати театр і добути з нього зиск. Він намагався зацікавити цим Філіну і Лаерта, а також прохав Вільгельма, щоб той позичив грошей під заклад. Вільгельмові лише тепер спало на думку, що він у цьому місті не повинен би був так довго баритися. Він попрохав пробачення і вирішив лаштуватися далі в дорогу.
Тим часом образ Міньйони і вся її істота все більше його чарували. У всіх її вчинках і поведінці було щось особливе. Вона не ходила по сходах, а стрибала, хоч вгору, хоч вниз, або з'їжджала по поручнях, а то й оком не встигнеш змигнути, як вилазила на шафу і там на якусь хвильку заспокоювалась. Вільгельм помітив також, що вона з кожним віталась по-різному. Його вітала з деякого часу, схрестивши руки на грудях. В інші дні вона була, як німа, а іноді відповідала на всілякі питання і завжди якось по-чудернацькому, але так, що не можна було розібрати, чи то був дотеп, чи незнання мови, бо розмовляла вона ламаною німецькою мовою, впереміш із французькими та італійськими словами. У своїх послугах вона була невтомна і вставала разом із сонцем. А ввечері зникала зарання, залізала в комірку, спала на голій підлозі і нізащо не хотіла спати в ліжкові, або хоч на солом'яникові. Вільгельм помітив, що вона часто вмивалась. Вбрання її було чистесеньке, хоч латане і перелатане. Вільгельмові також сказали, що вона кожного ранку ходить до церкви. Одного разу він простежив за нею і побачив її в куточку церкви, де вона з чотками стояла на колінах і побожно молилась. Вона його не помітила; він пішов додому,
заглибившись у розмаїті думи про це створіння, але ні . до чого певного не міг додуматись.
Нове прохання Меліни позичити грошей, щоб викупити вищезгадані театральні аксесуари, ще більше спонукали Вільгельма подумати про від'їзд. Він хотів з сьогоднішньою поштою послати звістку своїм, які давно вже не мали від нього ні слова, навіть сів уже писати листа до Вернера і в описах своїх пригод вже й далеченько зайшов, сам того не помічаючи, що не раз ухилявся від правди, коли, на велику свою досаду, перегорнувши листок, побачив на звороті кілька віршиків, які він почав був списувати для мадам Меліни зі своїх зошитів. З прикрістю він порвав листа і відклав повторення своєї сповіді до наступної пошти.
Розділ сьомий
Наше товариство знову зібралось докупи, і Філіна, яка не пропускала без уваги жодної конячки, жодної карети, що проїжджала мимо, раптом жваво скрикнула:
— Наш педанті Ось їде наш найлюбіший педант! І кого це він із собою везе?
Вона загукала, замахала в вікно, і карета зупинилась.
З карети виліз жалюгідний на вигляд бідолаха в засмальцьованому сіро-брунатному сурдуті, в погано пошитих штанях, геть схожий на магістра, які звикли пліснявіти по академіях. Він зняв перед Філіною капелюха і, вклоняючись їй, явив погано напудровану, проте вельми тугу перуку, тоді як вона посилала йому рукою безліч поцілунків.
Для Філіни справжнім блаженством було любити одних мужчин та уживати їх любові, але ж зате не менше задоволення справляло їй при всякій нагоді всіляко знущатися з тих, кого вона цю мить не полюбляла.
Через шум, який вона зчинила, вітаючи свого старого друга, забули звернути увагу на інших, що йшли за ним. Проте Вільгельмові видалось, ніби він уже десь бачив цих двох жінок і літнього добродія, що з ним приїхали. Незабаром виявилося, що він усіх трьох не раз бачив кілька років тому в трупі, котра грала в його рідному місті. Дві доньки старого стали вже дорослими, а сам старий мало змінився. Він грав звичайно добродушпих, буркотливих стариганів, на яких у німецькому театрі не збуває та й у звичайному житті не диво здибати. Бо така вже вдача в наших людей — робити добро та послуги скромно, без блиску, вони рідко думають про те, що не завадило б чадити добро елегантно і граціозно, бо, охоплені духом протиріччя, вони легко впадають у ту небезпеку, що їх улюблена доброчинність у поєднанні з гдирливим характером може перетворитись у протилежність. Такі ролі наш артист виконував дуже добре і грав їх так часто і досконало, що, нарешті, і в звичайному житті засвоїв подібну поведінку.