— І не забудуть,— промовив барон,— але ж ви самі вмієте тонко відчувати і не будете вимагати, щоб граф вважав себе перед вами з головою в боргу, бо він така людина, що для нього найиочесніша справа — бути уважним і справедливим. Він помітив, скільки ви доклали тут зусиль і як ввесь час віддавали на виконання його задуму. Атож, він знає, що ви тратили навіть свої власні кошти, аби тільки прискорити діло. І як би я з'явився перед його очі, коли б не зміг запевнити, що його вдячність справила вам задоволення?
— Коли б я думав тільки про себе самого, коли б ішов, тільки за власними почуттями,— мовив Вільгельм,— то, незважаючи на всі докази, я рішуче відмовився б від цього дара, хоч би який він був гарний і почесний, але не можу заперечити, що ось тепер, хоч ви мені й робите прикрість цим даром, то разом із тим і виводите з прикрого становища, в якому я опинився був щодо своїх кревних і яке аж досі завдало мені потаємного смутку. Бо я не гаразд порядкував і часом, і грішми, в яких мав здавати звіт. Тепер, дякуючи графовій великодушності, я маю можливість сповістити своїх кревних про щастя, до якого прийшов таким дивним манівцем. Делікатність, що нас остерігає в подібних випадках, немов субтельне сумління, я покладаю в жертву вищому обов'язкові, і, щоб мати можливість сміливо з'явитись перед батькові очі, я стою засоромлений перед вашими.
— Просто дивно,— мовив барон,— чого це соромно брати гроші від своїх друзів і доброчинців, тоді як інші подарунки від них приймають з задоволенням і вдячністю. Така вже властивість людської натури — вигадувати подібні притичини і старанно їх плекати.
— Чи не те ж саме буває і в справах честі? — запитав Вільгельм.
— Авжеж,— відповів барон,— та й з іншими забобонами. Ми не хочемо їх виполювати, щоб заодно не ЗНРІ-щити і благородних рослин. Але мене завжди тішить, коли окремі особи відчувають, які з них можна і треба відкинути, тому я з задоволенням згадую одного дотепного поета, який написав для придворного театру п'єсу, що дуже сподобалась монархові. "Його треба як слід нагородити,— сказав великодушний монарх,— поспитайте-но в нього, що він воліє, який клейнод, чи, може, не погребує й грішми". Поет, за своїм звичаєм, відповів жартом придворному: "Щиро дякую за ласкаву увагу, коли монарх щодня бере від нас гроші, то й я не бачу причини соромитись взяти їх від нього".
Тільки-но барон вийшов із кімнати, як Вільгельм жваво став лічити гроші, що так несподівано і, як йому здавалось, незаслужено дісталися йому. І коли прекрасні, блискітливі червінці висипалися з чудового гаманця, то здавалось, ніби він уперше втямив вартість і гідність золота, що звичайно відчувається лише в пізніші роки.
Зробивши підрахунки, він побачив, що в нього в касі, якщо й Меліна віддасть незабаром свій борг, буде стільки само, а то й більше, ніж тоді, коли він уперше для Філіни купив букет троянд. З прихованим задоволенням дивився він на свій талант і трохи таки пишався СВОЇЛІ щастям, яке з ним поруч ішло і вело його. Він упевнено взявся тепер за перо, щоб написати листа, який би заспокоїв рідню від усяких тривог, і описати свою дотеперішню поведінку в найкращому світлі. Він уникав докладної розповіді, а змальовував свої пригоди таємничими натяками, щоб здогадались самі, що з ним трапилось. Добрий стан його коштів, прибуток, що ним він завдячував своєму талантові, доброзичливість вищих, прихильність жінок, знайомство з широким колом людей, розвиток його фізичних і духовних здібностей, надії на майбутнє — все це утворило таку чудову, химерну картину, що й сама фата-моргана не годна була б витворити дивнішого.
Закінчивши листа, він в такій щасливій екзальтації розпочав довгий монолог, в якому переказував щойно написане і малював перед собою діяльне і гідне майбутнє. Приклад такої безлічі шляхетних войовників захопив його, Шекспірова поезія відкрила перед ним новий світ, а з уст прекрасної графині він вдихнув у себе невимовний вогонь. Це все не могло і не повинно було залишитись без впливу на нього.
Прийшов маршалок і запитав, чи вони вже спакувались. Та, на жаль, крім Меліни, ніхто ще й не подумав про це. А треїїа було поспішитись, бо граф обіцяв транспорт лише на кілька день дороги, коні були вже готові і не могли довго чекати. Вільгельм запитав про свій ку-фер, але мадам Меліна спакувала туди свої речі. Він зажадав свій борг, а пан Меліна вже заховав гроші аж на саме дно куфра. Тоді Філіна сказала: "В моєму ще є місце!" — взяла його одежу і наказала Міньйоні принести решту. Вільгельм хоч не хоч, а мусив погодитись.
Тимчасом як усе складали й пакували, Меліна бурчав:
— Мене аж нудить, що ми мандруємо, наче ярмаркові комедіанти або канатні танцюристи. Я хотів би, щоб Міньйона зодягнулась по-дівчачому, а арфіст негайно обстриг бороду.
Міньйона міцно вчепилася за Вільгельма і палко скрикнула :
— Я хлопчик, я не хочу бути дівчинкою!
Старий арфіст мовчав, а Філіна при цій нагоді стала пускати різні дотепи про забаганки їхнього покровителя графа.
— Якщо арфіст обріже свою бороду,— казала вона,— то муситиме пришити її до биндн і берегти, щоб скоренько знову начепити, як де в світі зустріне знову графа, бо тільки борода здобула йому зичливість цього пана.
Всі почали наполягати, щоб вона з'ясувала свою дивацьку заяву. Тоді Філіна відповіла таке:
— Граф думає, коли артист і в житті грає свою роль і витримує характер, то це сприяє ілюзії. Ось тому і був він такий прихильний до педанта і вважав, що арфіст добре робить, коли носить свою фальшиву бороду не лише ввечері, на сцені, а й постійно, щодня, і дуже радів, що цей маскарад виглядав зовсім натурально.
Тимчасом як інші кепкували з графової помилки та з його дивацьких переконань, арфіст відкликав Вільгельма набік, попрощався з ним і слізно став прохати, щоб він зараз же відпустив його. Вільгельм умовляв його і запевняв, що скрізь буде його захищати, що ніхто не посміє жодної волосини торкнутися без його дозволу, не те що обрізати йому бороду.
Старий був дуже схвильований, в очах йому світився якийсь особливий вогник.
— Не те мене гонить від вас,— покликнув він.— Я давно вже нишком дорікаю собі, що залишаюсь біля вас. Я ніде не повинен гаятись, бо нещастя переслідує мене і шкодить тим, хто єднається зі мною. Бійтеся всього, якщо не відпустите мене, але не питайте ні про що. Я не належу собі, я не можу залишатись.